Державне регулювання страхової діяльності в Україні // Дисертаційне дослідження


Тема Страховий та банківський нагляд

Жабинець О.Й. , Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006 // forINSURER.com

АНОТАЦІЯ

Висвітлено суть страхування як економічної категорії, його основні функції, а також підходи до класифікації страхування. Досліджено місце та роль державних інститутів у формуванні та регулюванні страхового ринку. Проаналізовано функціонування системи державного регулювання страхової діяльності в Україні, а також обґрунтовано можливі напрями її вдосконалення. Висвітлено особливості державної страхової політики в Україні та заходи щодо її поліпшення. Розглянуто та проаналізовано основні методи та інструменти державного регулювання вітчизняного страхового ринку. З'ясовано чинні в світовій практиці системи організації та нагляду за страховою діяльністю. Оцінено зарубіжний досвід державного регулювання страхової діяльності в контексті можливостей його застосування в Україні за сучасних умов функціонування вітчизняного страхового ринку.

Ключові слова: державне регулювання страхової діяльності, система державного регулювання страхової діяльності, державна страхова політика, методи та інструменти державного регулювання страхової діяльності.

Об’єктом дослідження є вітчизняна система державного регулювання страхової діяльності, методи та інструменти державного регулювання, а також основні суб’єкти страхових правовідносин.

Предметом дослідження – економіко-правові взаємовідносини, які виникають між регулятивним органом та суб’єктами страхового ринку (страховиками, перестраховиками, посередниками та ін.) в процесі здійснення державного регулювання.

Наукова новизна отриманих результатів.

До основних наукових результатів, які становлять особистий здобуток дисертанта і виносяться на захист, належать такі:
уперше:
- на підставі комплексного аналізу виділено дві групи чинників, які визначають розвиток вітчизняного страхового ринку: перша група характеризує попит населення на страхові послуги, друга стосується діяльності страхових компаній. Чинники другої групи, відповідно, розділено на внутрішні, існування яких залежить лише від політики та менеджменту страхових компаній, та зовнішні, які є наслідком недостатньої ефективності державного регулювання страхової діяльності в Україні;
- обґрунтовано необхідність введення на страховому ринку України обов’язкової сертифікації та реєстрації страхових агентів – фізичних осіб та впровадження типових Правил страхування, що сприятиме підвищенню якості надання страхових послуг потенційним споживачам і поступовому відновленню довіри до страхового сектору економіки держави;
- запропоновано організаційний механізм попередження та боротьби зі страховим шахрайством, який полягає у створенні бюро з боротьби з шахрайством у страхуванні та “претензійної бази даних”, через яку кожен страхувальник, який повинен одержати виплату, буде проходити перевірку щодо кількості та частоти страхових випадків; зазначений механізм дасть змогу забезпечити зменшення незаконних виплат страховими компаніями та усунути можливі підвищення цін на страхові продукти;
удосконалено:
- класифікацію страхування за об’єктами; доведено, що всю сукупність видів страхування, на які видають ліцензію вітчизняним страховикам, можна згрупувати у три галузі страхування (майнового, особового та відповідальності) без виокремлення підгалузей;
- на підставі вивчення зарубіжного досвіду запропоновано доповнити чинне бюджетне фінансування регулятивного органу додатковим фінансуванням від страхових компаній, що дозволить органу державного нагляду за страховою діяльністю підвищити якість нагляду і розширить можливості залучення до роботи висококваліфікованих спеціалістів;
набуло подальшого розвитку:
- обґрунтування необхідності скасування пільгового режиму оподаткування страхової діяльності, що дасть змогу усунути неринкові переваги для страхового сектору економіки та зменшити використання страхування для “тіньових” схем ухилення від оподаткування;
- доцільність вилучення з оподатковуваного доходу громадян повністю або певний відсоток їх витрат на пенсійне страхування та страхування життя, що сприятиме розвитку страхових компаній сфери страхування життя та зміцненню соціального захисту і добробуту громадян;
- створення спеціальної структури (інституту страхового “омбудсмена”) для захисту прав споживачів страхових послуг, що забезпечить ефективність, незалежність та оперативність розгляду скарг страхувальників та/чи застрахованих осіб з приводу страхових виплат без дорогої судової процедури та сприятиме зменшенню навантаження на судову систему та державний регулятивний орган;
- уведення регулювання та нагляду за перестраховиками через ліцензування, визначення організаційно-правових форм перестрахових компаній та їхніх об’єднань, перевірки, санкції тощо, що дасть змогу запобігти схемному перестрахуванню та легалізації доходів отриманих злочинним шляхом.

Практичне значення одержаних результатів.

У разі реалізації запропонованих у дисертації заходів щодо вдосконалення системи державного нагляду за страховою діяльністю та державної страхової політики, а також за умови використання прогресивних форм та методів державного регулювання можна очікувати позитивних змін на страховому ринку нашої держави та прискорення процесів його інтеграції до європейського та світового ринків страхових послуг.
Теоретичні результати дослідження можна використовувати у навчальному процесі під час викладання страхових дисциплін, а також у практичній страховій діяльності та в системі державного регулювання економіки.
Усі наукові результати, викладені в дисертації, отримані автором самостійно.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено предмет та об’єкт дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, описано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Науково-теоретичні основи аналізу державного регулювання страхової діяльності в сучасній економіці” з’ясовано суть страхування як економічної категорії, висвітлено функції та основні підходи до класифікації страхування, розглянуто місце та роль державних інститутів у формуванні та регулюванні страхового ринку, проаналізовано міжнародний досвід організації та здійснення нагляду за страховою діяльністю.
У першому параграфі висвітлено суть страхування як економічної категорії, його функції та основні підходи до класифікації страхування. Зазначено, що страхування як економічне явище існує багато століть. Його економічна природа має багатоаспектний прояв, а різноманітність відносин, що виникають у страхуванні, потребує його чіткої класифікації. Класифікація за об’єктами, на думку дисертанта, є визначальною у страховій діяльності, оскільки передбачає виокремлення галузей та видів страхування (тобто так званих страхових продуктів), які можна придбати на ринку страхування, забезпечуючи надійний захист найрізноманітніших інтересів.
Відповідно до класифікації за об’єктами, яку підтримує більшість сучасних вітчизняних науковців, є три галузі страхування: майнове, особисте та страхування відповідальності. Виокремлення цих галузей у вітчизняній літературі та вітчизняному законодавстві є науково обґрунтованим і автор його поділяє, за невеликим винятком: неточності на семантичному рівні в назві галузі – особисте страхування.
Особисте страхування, думку автора, слід назвати особове страхування. З огляду на те, що досі на законодавчому рівні цю неточність не виправлено, виникла потреба додатково обґрунтувати необхідність такої заміни в назві галузі страхування.
Проаналізовано також підходи до визначення функцій страхування. Автор виокремлює такі функції страхування, як нагромадження та перерозподілу коштів, ощадну та превентивно-репресивну.
У другому параграфі розглянуто місце та роль державних інститутів у формуванні й регулюванні страхового ринку. Зазначено, що з XV–XVI ст. у всіх державах світу страхування стало об’єктом контролю та регламентації з боку як держави, так і інших інституцій. За сучасних умов розвитку вітчизняного страхового ринку єдиним та ключовим, на думку автора, є державне регулювання, яке охоплює заходи держави щодо організації страхування (формування інфраструктури страхового ринку і її правове забезпечення) та здійснення нагляду і контролю за діяльністю величезної кількості суб’єктів страхових правовідносин.
Автор поділяє підхід, що основою страхової системи будь-якої держави мають бути страховики різних організаційно-правових форм. Аналіз організаційно-правової структури вітчизняного страхового ринку засвідчив, що Україні страховики створюють головно у формі акціонерних товариств та товариств з додатковою відповідальністю. Товариств взаємного страхування, на відміну від інших держав світу, в Україні поки що немає. Крім того, страхову діяльність в Україні дозволено провадити винятково страховикам-резидентам України. Іноземні страхові компанії можуть реалізовувати свої страхові продукти на вітчизняному страховому ринку лише через постійні представництва, зареєстровані як платники податку у передбаченому законодавством порядку. Реалізація на території України страхових полісів іноземних страховиків не допустима.
У третьому параграфі проаналізовано міжнародний досвід організації та здійснення нагляду за страховою діяльністю. У світовій практиці нині використовують два основних підходи до державного регулювання страхового ринку, кожен з яких реалізують у межах однієї з систем права – “континентальної” та “англо-американської”. Проте внаслідок процесів глобалізації, які інтенсивно відбуваються не тільки в межах Європейського Союзу, а й у світовому масштабі, простежується інтернаціоналізація регулювання страхової діяльності, причому поряд з іншим, зростає значення регулювання перестрахової та посередницької діяльності. З огляду на це автором детально розглянуто міжнародний досвід такого регулювання.
Аналіз підходів до регулювання перестрахових ринків світу та ЄС засвідчив, що в цьому питанні немає узгодженості. Міжнародна асоціація органів страхового нагляду (IAIS) виділяє декілька можливих підходів щодо організації нагляду за перестрахуванням. Найголовніші з них, на думку автора, такі: відсутність будь-якого нагляду (Бельгія, Ірландія, Греція); частковий нагляд, тобто використання елементів страхового нагляду для нагляду за перестрахуванням (Франція, Нідерланди, Австрія, Італія, Іспанія, Швеція); спеціальний нагляд та контроль за перестраховою діяльністю через ліцензування, визначення вимог до платоспроможності перестрахових компаній та проведення перевірок (Велика Британія, Данія, Фінляндія, Португалія). Зазначено, що в Європейському Союзі сьогодні нема відповідних директив щодо перестрахування (єдина директива, яка стосується перестрахування, – це Директива №64/225/ЕЕС щодо ліквідації обмежень свободи управління та свободи надання послуг незалежно від перестрахування та ретроцесії), внаслідок чого перестраховий нагляд у кожній з держав має свою специфіку.

У другому розділі дисертації “Організація та здійснення державного регулювання страхової справи в Україні” розглянуто організаційні та правові засади функціонування в Україні органу державного нагляду за страховою діяльністю, висвітлено особливості та напрями державної політики у сфері страхування, проаналізовано основні інструменти державного регулювання вітчизняного страхового ринку.
У першому параграфі розглянуто організаційно-правову базу функціонування в Україні органу державного нагляду за страховою діяльністю. Автор відзначає, що створення в Україні системи нагляду та контролю за розвитком і функціонуванням національного страхового ринку відбувалося поетапно та в складних умовах економічної нестабільності. Однак незважаючи на це, сьогодні можна говорити про існування достатньо потужної системи державного регулювання вітчизняного страхового ринку, яка представлена центральним органом державної виконавчої влади – Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (далі – Держфінпослуг).
Основу організаційної структури Держфінпослуг складає п’ять профільних департаментів, які очолюють директори - члени комісії. Департамент страхового нагляду є самостійним структурним підрозділом Держфінпослуг України. Директор департаменту підпорядкований безпосередньо Голові комісії.
Аналіз кадрового забезпечення Держфінпослуг засвідчив дефіцит у регіонах кваліфікованих кадрів з досвідом роботи на фінансових ринках. Рівень укомплектованості кадрами територіальних управлінь на кінець 2004 р. ледь перевищував дві третини.
У другому параграфі проаналізовано особливості та напрями здійснення державної політики у сфері страхування. Акцентовано на тому, що реалізацію своїх повноважень на страховому ринку України державний регулятивний орган провадить через страхову політику. Виконаний автором аналіз діяльності Держфінпослуг дає змогу констатувати, що комісія активно працює в таких основних сферах, як удосконалення законодавчого забезпечення страхової діяльності; захист прав споживачів страхових послуг; запобігання легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, та схемному перестрахуванню; співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами та неурядовими організаціями іноземних держав; запровадження міжнародних стандартів та правил у страховому секторі економіки; зв’язки з громадськістю та співпраця з засобами масової інформації.
У третьому параграфі проаналізовано основні методи та інструменти державного регулювання страхової діяльності в Україні. Автор зазначає, що державне регулювання страхової діяльності в Україні відбувається за допомогою двох методів: методу непрямого впливу (через податкову, інвестиційну, тарифну, антимонопольну та іншу політику держави) та методу прямого втручання у процес його функціонування – проведення законотворчої роботи та організації нагляду і контролю (рис. 2).
Правове забезпечення страхової діяльності, на думку дисертанта, передбачає використання низки основних інструментів державного регулювання, які у сукупності становлять цілісний механізм, а саме: ліцензування страхової діяльності, визначення вимог до розміру і структури статутного фонду страховика, а також до розміру та порядку розміщення страхових резервів, перевищення показника фактичного запасу платоспроможності над показником нормативної платоспроможності, визначення межі перестрахування, застосування заходів впливу (відкликання ліцензій, накладення штрафів тощо).
Ліцензування страхової діяльності є визнаною практикою регулювання страхового ринку в багатьох державах світу. В Україні правила та умови ліцензування страхової діяльності передбачено Законами України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 р. (ст. 38, 39) та “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р. (ст.34-38), а видачу ліцензії забезпечує Департамент страхового нагляду Держфінпослуг.
Сьогодні незалежно від виду страхування всі ліцензії на ведення страхової діяльності є безтерміновими, а плата за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування – разова. На думку дисертанта, визначення державою умов одержання та плати за ліцензії дає змогу створити своєрідний “фільтр”, який сприяє недопущенню на ринок “слабких” і “тіньових” компаній.
В Україні діє пільгова система оподаткування страхових операцій, яка передбачає сплату всього 3% від обсягу зібраних валових премій, зменшених на розмір перестрахування, і яка призвела до використання страхування для “тіньових” схем ухилення від оподаткування, відпливу капіталів з інших фінансових сфер економіки у страхову сферу тощо. З огляду на складність податкового обліку страхової діяльності страховиків збільшення податкової ставки, на думку дисертанта, не вирішить зазначених проблем, а навпаки, може завдати значних втрат тим страховикам, які займаються реальним страхуванням. Автор вважає, що в цій ситуації доцільно змінити базу оподаткування, тобто перейти від оподаткування валових премій до оподаткування прибутку страхових компаній.

Третій розділ дисертації “Проблеми та напрями вдосконалення державного регулювання страхової діяльності в Україні” присвячено вирішенню проблем та визначенню напрямів удосконалення державного регулювання страхової діяльності в Україні за умов інтеграції до європейського та світового ринків страхових послуг.
У першому параграфі розглянуто вдосконалення системи державного регулювання вітчизняного страхового ринку та державної політики у сфері страхування. Зазначено, що, незважаючи на отримані повноваження для виконання функцій нагляду та контролю за функціонуванням страхового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг стикається з багатьма проблемами фінансового, технічного та кадрового характеру. Найбільша проблема, наслідком якої є неспроможність регулятивного органу виконувати повністю повноваження, – це нестача фінансових ресурсів, оскільки діяльність комісії фінансована тільки з державного бюджету.
Для вирішення цієї проблеми запропоновано скористатись закордонним досвідом і доповнити державне фінансування надходженнями від страхових компаній, тобто перейти на змішану модель фінансування державного регулятивного органу. Однак за чинної в Україні системи оподаткування страхової діяльності (3% від валових премій, зменшених на обсяг перестрахування) перехід на змішану модель фінансування не буде доцільним, оскільки це призведе до збільшення ставки оподаткування страхової діяльності на 2–3%, що страховики сприймуть як збільшення податкового тиску. На думку дисертанта, зазначені зміни в системі фінансування регулятивного органу можна впроваджувати тільки після реформування в Україні системи оподаткування страхової діяльності (тобто переходу з оподаткування валових премій до оподаткування прибутку страховиків).
Аналіз засвідчив, що є також інші проблеми, зокрема такі: недостатній рівень операційної та фінансової незалежності через обмеження, пов’язані зі статусом центрального органу виконавчої влади, який на загальних підставах входить в урядову ієрархію; слабкий юридичний захист працівників Держфінпослуг, який не відповідає специфіці їхньої діяльності у сфері нагляду та правозастосування; недосконалість організаційної структури Держфінпослуг; недостатня гнучкість державної служби з погляду професійного та кар’єрного зростання працівників Держфінпослуг, вирішення яких потребуватиме від регулятора, на думку автора, значних зусиль та часу.
Дослідженням виявлено, що в більшості держав світу проблеми боротьби зі страховим шахрайством страховики зазвичай вирішують самотужки або через об’єднання зусиль усіх страхових компаній. Ці зусилля, зокрема, виявляються у виділенні коштів на створення коаліції для боротьби зі страховим шахрайством і централізованої бази даних про шахраїв та їхні злочинні дії. В Україні, на думку автора, боротьбу зі страховим шахрайством необхідно вести централізовано під егідою Держфінпослуг шляхом створення спеціального бюро з боротьби зі шахрайством у страхуванні. Таке бюро повинне займатися: створенням централізованої бази даних про шахраїв та їхні злочинні дії, доступ до якої матимуть усі страховики-члени бюро; вивченням досвіду попередження та боротьби зі страховим шахрайством за кордоном; навчанням працівників страхових компаній щодо можливостей виявлення та попередження страхових злочинів; налагодженням співпраці з правоохоронними та судовими органами для оперативного реагування на прояви фактів шахрайства в страховій діяльності; інформуванням громадськості про заходи щодо попередження та виявлення шахрайств у страхуванні.
Крім того, доцільно розпочати створення так званої претензійної бази даних, через яку кожен страхувальник, який повинен одержати виплату, проходитиме перевірку щодо кількості та частоти страхових випадків. Адже маючи такі “претензійні історії”, легше виявити недобросовісних страхувальників та своєчасно попередити масові незаконні виплати.
У другому параграфі висвітлено деякі аспекти з досвіду регулювання страхового бізнесу у розвинених країнах у контексті можливостей його застосування в Україні за сучасних умов функціонування національного страхового ринку.
Автор виходить з того, що існування в Україні пільгового режиму оподаткування страхової діяльності (тобто оподаткування валових премій, а не прибутків страхових компаній) створює неринкові переваги для сектору страхування порівняно з іншими конкурентними фінансовими ринками. Однак перехід до оподаткування прибутків страховиків, на думку дисертанта, доцільний лише за умови, якщо визначена податкова ставка буде меншою, ніж в інших сферах економіки України. В іншому випадку це може негативно вплинути на розвиток вітчизняного ринку страхування, який незважаючи на динамічне зростання, відповідно до світових стандартів ще слабко розвинений.
З’ясовано, що на багатьох страхових ринках, зокрема держав-членів ЄС, визнаною практикою податкової політики держави є вилучення з оподатковуваного доходу громадян повністю або певний відсоток їхніх витрат на пенсійне страхування та страхування життя, що, відповідно, створює сприятливі умови для розвитку довготермінових видів страхування та сприяє зміцненню соціального захисту і добробуту громадян. Автор вважає, що із введенням податкової пільги для громадян України можна очікувати підвищення ефективності впровадження недержавного пенсійного страхування в нашій державі та суттєвого поліпшення стану страхових компаній сфери страхування життя, а тому пропонує власну схему такої податкової пільги для громадян України.
Незважаючи на дієві заходи держави з запобігання та припинення порушень чинного законодавства суб’єктами страхового ринку, на сучасному етапі рівень захисту страхувальників все ж незадовільний. Проблема ускладнена недосконалістю чинної нормативно-правової бази, низьким рівнем кваліфікації страхових агентів, а також відсутністю окремої структури, яка б займалася винятково врегулюванням договірних відносин у разі укладення договорів страхування чи проведення виплат.
У ситуації, яка склалася, доцільно скористатися досвідом таких держав, як США, Німеччина та деяких інших, де захистом прав споживачів страхових продуктів займається спеціально створений для цього орган (“омбудсмен з питань страхування”). Автор вважає, що “омбудсмен з питань страхування” в Україні створити необхідно, однак не при Лізі страхових організацій України (ЛСОУ) чи Моторному (транспортному) страховому бюро (МТСБ), як пропонують деякі експерти, а при Держфінпослуг. Щодо ЛСОУ та МТСБ, то, на думку автора, для початку там достатньо введення тільки посади омбудсмена, яку в перспективі можна розширити до відділу чи відокремленого підрозділу.
Уведення інституту “страхового омбудсмена” сприятиме створенню в державі ефективного, оперативного та незалежного органу для розгляду скарг страхувальників та/чи застрахованих осіб з приводу страхових виплат без дорогої судової процедури, а також зменшить навантаження на судову систему та Держфінпослуг, сприятиме відновленню довіри до страхового сектору економіки, зниженню тривалості та вартості врегулювання суперечок, які виникають у страхуванні.
Дослідження також засвідчило, що захист інтересів страхувальників у випадку банкрутства страховика на страхових ринках іноземних держав забезпечений через діяльність спеціального Фонду захисту страхувальників. Оскільки проведений Держфінпослуг у 2004 р. моніторинг виявив, що нині на ринку є понад 60 фактично неплатоспроможних страхових компаній, в тім числі 12 зі страхування життя, то створення Фонду захисту страхувальників на вітчизняному страховому ринку, на думку дисертанта, вкрай необхідне.
Особливою формою вияву державного регулювання страхової діяльності є розроблення типових Правил страхування. В Україні зазначена вище форма державного регулювання не виявляється так, як в інших державах світу. Для всіх суб’єктів страхових правовідносин розроблення та використання типових Правил страхування дає значні переваги, а тому їхнє введення як спосіб впливу регулятивного органу на якість надання страхових послуг в Україні, на думку автора, буде актуальним.

Скачати автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук на тему "Державне регулювання страхової діяльності в Україні" (47.02 КБ)