І. Передмова
Характер страхового бізнесу вимагає створення технічних резервів, інвестування в активи та їх утримання для покриття цих технічних резервів та межі платоспроможності. Для того, щоб забезпечити виконання страховиком його страхових зобов’язань перед власниками полісів, такі активи повинні управлятися в надійний та пруденційний спосіб з урахуванням профілю зобов’язань компанії і, навіть, з урахуванням повної характеристики співвідношення ризиків і доходів. Повна характеристика співвідношення ризиків і доходів має забезпечуватися в результаті інтегрованого погляду на продукт та на політику андеррайтингу, політику перестрахування, інвестування та підтримки рівня платоспроможності. Профіль зобов’язань компанії, з точки зору їх строковості та передбачуваності розміру та часу виплати вимог, може суттєво відрізнятися в залежності від характеру здійснюваного страхового бізнесу. Таким чином, необхідність, наприклад, підтримувати високий ступінь ліквідності всередині портфелю активів, для різних страхових компаній також буде різною. Відмінності в облікових та податкових підходах різних видів страхової діяльності також можуть впливати на інвестиційні рішення.
Даний стандарт базується на концептуальній основі, визначеній в Документі для обговорення “Принципи нагляду за страховою діяльністю”, схваленого у вересні 1997 року. Його метою є надання опису суттєвих елементів надійної системи управління активами і основи для звітності за повним спектром інвестиційної діяльності. Таким чином, цей стандарт надає керівництво для використання належної практики з боку наглядових органів у вигляді перевірочного списку в ході їх оцінки того, як страховики повинні контролювати ризики, пов’язані з їх інвестиційною діяльністю. Враховуючи широке розмаїття компаній за характером їх діяльності, визнається, що ступінь застосування практики, наведеної в даному стандарті, будь-яким конкретним страховиком може бути різним, залежно від структури і розміру страхової компанії, а також типу здійснюваного нею бізнесу. Проте, базові принципи, за застосування яких відповідає Рада директорів, необхідність в інвестиційній політиці, розмежування обов’язків та функції контролю, поширюватимуться на всі страхові компанії. Подібним чином, конкретний підхід, прийнятий окремим наглядовим органом для проведення оцінки систем управління активами, повинен брати до уваги місцеві законодавчі вимоги щодо інвестиційної політики та процедур страховиків, і роль актуаріїв та зовнішніх аудиторів.
Наглядові органи в юрисдикціях, які дозволяють страховикам використовувати деривативні інструменти як складову їх процесів управління портфелем, або утримувати структуровані продукти, які мають ефект деривативів, також повинні посилатися на конкретний стандарт Міжнародної асоціації нагляду за страховою діяльністю (ІAIS ) нагляду за деривативами.
2. Вступна частина
2.1. Управління активами та пасивами
Ключовим рушієм стратегії страховика щодо активів буде профіль його зобов’язань і необхідність утримувати достатню кількість активів належного характеру, строку та ліквідності для забезпечення виконання власних зобов’язань при настанні їх строку. Таким чином, детальний аналіз та управління цим взаємозв’язком між активами і пасивами стане передумовою розробки та перегляду інвестиційної політики та процедур, спрямованих на забезпечення відповідного управління страховиком своїми ризиками, пов'язаними з інвестиційною діяльністю, відповідно до власної платоспроможності. Такий аналіз, серед іншого, включатиме тестування стійкості портфелю активів до різних сценаріїв розвитку ринку та умов інвестування, і впливу на позицію платоспроможності страховика.
2.2. Інвестиційний процес
Залежно від характеру власних зобов’язань страховики, як правило, утримують, в різних пропорціях, чотири основних типи фінансових активів або безпосередньо, або через інші інвестиційні механізми (такі як участь в колективному інвестуванні в перевідні цінні папери), або ж через інвестиційних менеджерів третьої сторони:
а. облігації та інші інструменти з фіксованим доходом;
б. звичайні акції або подібні типи інвестування в акціонерний капітал;
в. борги, депозити та інші права;
г. майно.
Утримання певного портфелю активів містить низку ризиків, пов'язаних з інвестиціями, які вимагають від страховика здійснювати моніторинг, вимір і контроль технічних резервів та платоспроможності, а також підготовки звітів. Основним ризиком є ризик ринку (негативні зміни, наприклад, в державних цінних паперах, облігаціях та курсах обміну), кредитні ризики (банкрутство зустрічної сторони), ризик ліквідності (нездатність покрити позицію за ринковою ціною або за ціною, наближеною до неї), операційний ризик (відмова системи / внутрішнього контролю) та правовий ризик.
Фактичний склад портфелю активів на будь-який момент часу повинен власне бути продуктом добре структурованого процесу інвестування, який в цілях даного стандарту розглядається як круговий рух і характеризується наступними кроками:
а. формулювання та розробка стратегії та тактики інвестиційної політики;
б. впровадження інвестиційної політики в належно обладнаній інвестиційній організації на основі чіткого та точного інвестиційного мандату (мандатів);
г. контроль, вимір та аналіз досягнутих результатів інвестиційної діяльності та прийнятих ризиків;
д. зворотній зв’язок з органами відповідного рівня за пунктами а, б та в.
Юрисдикції можуть приймати підхід, який передбачає впровадження правових обмежень щодо інвестиційної політики та процедур страхових компаній. Ці обмеження можуть торкатися типу або обсягу використання певних класів активів для покриття технічних резервів, та / або носити характер конкретних вимог щодо узгодженості строків активів та зобов’язань. Деякі юрисдикції можуть віддавати перевагу вимогам якісного характеру. Яким би не був підхід, страховики повинні розробляти та застосовувати загальні стратегії управління активами, які беруть до уваги необхідність забезпечити наявність:
а. визначеної Радою директорів стратегії інвестиційної політики, основаної на оцінці ризиків, понесених компанією та її апетиту до ризиків;
б. постійного нагляду з боку Ради та вищого керівництва за інвестиційною діяльністю та чіткої підзвітності керівництва за її здійснення;
в. всеохоплюючих, точних та гнучких систем, які дозволяють проведення ідентифікації, виміру та оцінки інвестиційних ризиків, та поєднання цих ризиків на різних рівнях, наприклад, за будь-яким з окремих утримуваних портфелів, для страхової компанії і, відповідно на рівні групи на будь-який момент часу. Такі системи будуть варіюватися від однієї компанії до іншої, але вони повинні бути:
- достатньо міцними аби відображати масштаб ризиків і обсяги здійснюваної інвестиційної діяльності;
- здатними своєчасно і точно висвітлювати і вимірювати всі суттєві ризики;
- зрозумілими для всіх відповідних працівників страховика на всіх рівнях;
г. ключові структури контролю, такі як розмежування обов’язків, схвалення, визначення, узгодження;
д. належні процедури виміру та оцінки результатів інвестиційної діяльності;
е. належний та своєчасний обмін інформацією щодо інвестиційної діяльності між всіма рівнями всередині страхової компанії;
є. внутрішні процедури розгляду наявності належних політики та процедур інвестування;
ж. досконалі та ефективні процедури аудиту та моніторингу для визначення і звітування щодо дотримання процедур контролю за інвестиційною діяльністю і виявлених слабких сторін цієї діяльності.
з. процедури виявлення та контролю уразливості і залежності страховика від ключових працівників і систем.
Наведені нижче розділи розвивають далі вищезазначені принципи, визнаючи, що менш формалізовані структури і процедури, порівняно з тими, опис яких міститься в даному документі, можуть застосовуватися залежно від розміру окремого страховика та характеру його бізнесу.
3. Визначення інвестиційної політики та процедур
3.1. Рада директорів
Рада директорів несе відповідальність за формулювання та схвалення стратегії інвестиційної політики з урахуванням аналізу співвідношення активів / зобов’язань, загальної толерантності страховика до ризиків, його довгострокові вимоги до співвідношення ризиків і доходів, його вимоги до ліквідності та його позиція платоспроможності.
Інвестиційна політика, яка має бути доведена до відома всіх працівників, які займаються інвестиційною діяльністю, в принципі повинна бути спрямованою на наступні основні елементи:
а. визначення розміщення стратегічних активів, тобто, визначення міксу довгострокових активів за головними категоріями інвестування;
б. встановлення лімітів для розміщення активів за географічними областями, ринками, секторами, контрагентами та валютами;
в. формулювання загальної політики щодо відбору окремих цінних паперів та інших інвестиційних прав власності;
г. прийняття пасивного або більш активного управління активами для кожного рівня прийняття рішень;
д. в разі активного управління – визначення обсягу інвестиційної гнучкості, як правило, шляхом встановлення лімітів на ризики за якісними активами.
е. міру виключення або обмеження утримання деяких типів активів, якщо, наприклад, вибуття активів може викликати складнощі через неліквідність ринку, або якщо незалежне (тобто зовнішнє) визначення ціни є відсутнім;
є. загальну політику щодо використання деривативів як складової загального процесу управління портфелем, або структурованих продуктів, які мають економічний вплив на деривативи;
ж. концептуальну основу обліку всіх активних операцій.
Рада директорів несе відповідальність за визначення політики щодо відповідних питань більш операційного характеру, в тому числі:
а. вибір між внутрішнім та зовнішнім управлінням інвестиційною діяльністю, і, що стосується останнього – визначення критеріїв відбору менеджера (менеджерів). Також, в разі вибору зовнішнього управління, звичайно слід робити вибір між відокремленим управлінням портфелю, яке здійснює брокер від імені клієнта, або участю в колективному інвестуванні (через створення пулу коштів), чи віддавати перевагу іншим механізмам непрямого інвестування;
б. вибір та використання послуг брокерів;
в. характер опікунських угод;
д. методологія та частота проведення виміру та аналізу.
Рада директорів має надавати повноваження вищому керівництву впроваджувати загальну інвестиційну політику. Проте, Рада директорів повинна завжди нести остаточну відповідальність за інвестиційну політику і процедури компанії незалежно від міри делегування пов’язаних з нею видів діяльності, чи міри фактичного залучення сторонніх організацій для ведення такої діяльності.
Рада директорів також повинна забезпечити підготовку належної звітності та створення систем внутрішнього контролю страховика як складову розробки стратегії управління активами. Це слід зробити таким чином, щоб забезпечити моніторинг активів в управлінні відповідно до інвестиційної політики і мандату (мандатів) і законодавчих та нормативних вимог. Рада директорів повинна забезпечити:
а. отримання нею регулярної інформації, в тому числі відгуків щодо функції управління ризиками компанії, можливих ризиків за активами, та пов’язаних ризиків, у формі, яка є зрозумілою і яка дозволяє робити інформоване судження стосовно рівня ризиків на основі переоцінки за поточними цінами ринку;
б. надання цими системами точної та своєчасної інформації щодо вразливості активів в результаті ризику і здатність систем надавати відповіді на спеціальні запити;
в. відокремлення тих функцій в системах внутрішнього контролю, які відповідають за вимір, моніторинг та контроль інвестиційної діяльності, від функцій здійснення поточних операцій з активами;
г. Політика винагород має бути структурована таким чином, щоб уникати потенційних винагород за несанкціоновані ризики.
Там, де застосовується зовнішнє управління активами, Рада директорів повинна забезпечити можливість вищого керівництва здійснювати моніторинг результатів діяльності зовнішніх менеджерів відповідно до ухваленої Радою політики та процедур. Зовнішні менеджери повинні залучатися на контрактній основі, де, серед іншого, визначатиметься політика, процедури та кількісні ліміти мандату на здійснення інвестиційної діяльності. Страховик повинен залишати за собою належну експертизу і забезпечувати, щоб за умовами контракту він регулярно отримував інформацію, достатню за обсягом для оцінки дотримання зовнішнім менеджером активів мандату на здійснення інвестиційної діяльності.
Колективно Рада директорів повинна мати достатньо експертних знань для розуміння важливих питань, пов’язаних з інвестиційною політикою і повинна забезпечувати, щоб всі особи, які здійснюють інвестиційну діяльність та її моніторинг мали достатній рівень знань та досвіду.
Щонайменше щорічно Рада директорів повинна переглядати інвестиційну політику в світлі діяльності страхової компанії, її загальну толерантність до ризиків, довгострокові вимоги щодо співвідношення ризиків і доходів та позицію платоспроможності.
3.2. Вище керівництво
Відповідальність за підготовку письмового мандату на здійснення інвестиційної діяльності, який визначатиме операційну політику та процедури для впровадження загальної інвестиційної політики, встановленої Радою директорів, часто делегується вищому керівництву. Для кожної страхової компанії точний зміст мандату буде різним, але рівень деталізації має відповідати характеру будь-яких регуляторних обмежень, а також ступеню складності та обсягу інвестиційної діяльності. Він має визначати, як належить, наступне:
а. цілі інвестиційної діяльності та відповідні ліміти для розміщення активів, а також валюту та політику розміщення; слід визначити будь-які відповідні контрольні показники;
б. вичерпний перелік допустимих видів інвестування і, в разі доречності, деривативних інструментів, включаючи деталі стосовно будь-яких обмежень щодо ринків (наприклад, тільки цінні папери, зареєстровані на визначених біржах), мінімальні вимоги до рейтингу або мінімальної капіталізації ринку, мінімальний розмір випуску для здійснення інвестицій, ліміти щодо диверсифікації та відповідні кількісні та якісні ліміти;
в. детальне визначення осіб, уповноважених здійснювати активні операції;
г. будь-які інші обмеження, яких мають дотримуватися менеджери портфелів, наприклад, максимальні ліміти ризику в межах загальної інвестиційної політики (або в плані лімітів тривалості портфелю, якщо йдеться про портфель з фіксованим доходом), санкціоновані контрагенти;
д. Узгоджена форма та частота звітності та обліку.
19. Підтримка внутрішніх процедур управління має бути задокументована і повинна включати:
а. процедури для забезпечення схвалення використання нових типів інвестиційних інструментів: бажаність збереження гнучкості для використання нових інвестиційних інструментів має бути збалансованою згідно необхідності визначення ризиків, притаманних таким інструментам і забезпечити належний контроль над ними до ухвалення їх придбання;
б. процедури відбору та схвалення нових контрагентів та брокерів;
в. процедури діяльності фронт-офісу, бек-офісу, виміру дотримання кількісних лімітів, вимог контролю та звітності;
г. деталізований виклад дій, до яких вдаватиметься вище керівництво у випадках недотримання визначених вимог;
е. процедури оцінки з метою управління ризиками;
є. визначення осіб, які повинні відповідати за проведення такої оцінки. Оцінка має здійснюватися особами, незалежними від тих, хто відповідає за здійснення торгівлі, або, якщо це неможливо, оцінка має підлягати незалежній та своєчасній перевірці або аудиту.
Правила бухгалтерського обліку та аудиту слід брати до уваги при розробці зазначених вище операційних процедур та політики.
20. Вище керівництво повинно забезпечувати, щоб всі особи, які здійснюють інвестиційну діяльність, її моніторинг та контроль мали відповідну кваліфікацію і належні рівні знань та досвіду.
21.Щонайменше щорічно вище керівництво повинно переглядати відповідність викладених в письмовій формі операційних процедур та розміщених ресурсів в світлі діяльності страхової компанії та умов ринку.
4. Моніторинг та контрольї
4.1. Функція управління ризиками
22. Страховики повинні бути в змозі ідентифікувати, здійснювати моніторинг, вимір, готувати звітність і контролювати ризики, пов’язані з інвестиційною діяльністю. Цей процес має забезпечувати функцію управління ризиками, яка відповідатиме за:
а. моніторинг дотримання затвердженої інвестиційної політики;
б. формальне виявлення та негайне повідомлення про порушення;
в. перегляд діяльності з управління ризиками та активами і результатів останнього періоду;
г. перегляд позиції активів / зобов’язань та ліквідності.
23. Функція управління ризиками повинна також оцінювати відповідність лімітів розміщення активів. Для цього слід проводити регулярне тестування стійкості з урахуванням різних сценаріїв розвитку ринку та змін, що відбуваються у сфері інвестування та в операційних умовах. Як тільки страховик визначає ті ситуації, яким притаманний найбільший ризик, він повинен забезпечити впровадження відповідних змін у політиці та процедурах для ефективного управління цими ризиковими ситуаціями.
24. Функція управління ризиками передбачає регулярне надання звіти відповідним рівням вищого керівництва, а в разі доречності – Раді директорів. Ці звіти мають надавати сукупну інформацію і достатньо деталей, щоб дозволяти керівництву оцінювати чутливість компанії до змін в умовах ринку та до інших ключових факторів. Частота подання звітів має забезпечувати цих осіб належною інформацією, яка дозволятиме робити судження щодо природи профілю активів страховика, що змінюється, ризиків, обумовлених нею та наслідків для платоспроможності компанії.
4.2 Внутрішній контроль
25. Необхідна наявність систем внутрішнього контролю для забезпечення належного нагляду за інвестиційною діяльністю і належного відображення операцій виключно у відповідності до затвердженої політики та процедур страховика. Процедури внутрішнього контролю повинні бути викладені в письмовій формі. Ступінь та характер внутрішнього контролю, який впроваджує той чи інший страховик, буде різним, але процедури, які слід розглянути, повинні включати:
а. узгодження між фронт-офісом і бек-офісом та системами бухгалтерського обліку;
б. процедури, які забезпечують дотримання будь-яких обмежень у повноваженнях всіх сторін щодо здійснення будь-якої конкретної активної операції. Це вимагатиме підтримки тісного та регулярного зв’язку з особами, які відповідають за дотримання вимог, за правові питання та питання ведення документації страховика;
в. процедури, які забезпечують згоду всіх учасників активної операції з умовами операції. Процедури своєчасної відправки, отримання та зіставлення підтвердження повинні бути незалежними від функції фронт-офісу;
г. процедури, які забезпечують своєчасну підготовку формальної документації;
д. процедури, які забезпечують вивірку позицій, повідомлених брокерами;
е. процедури, які забезпечують належне врегулювання та повідомлення позицій, і визначення запізнілих платежів та надходжень;
є. процедури, які забезпечують здійснення активних операцій у відповідності до умов і строків, які домінують на ринку;
ж. процедури, які забезпечують дотримання повноважень та лімітів діяльності, і негайне виявлення всіх порушень;
з. процедури, які забезпечують незалежну перевірку ставок або цін, такі системи не повинні повністю покладатися на дилерів в питанні інформації щодо ставок або цін;
26. Функції, які відповідають за вимір, моніторинг, врегулювання та контроль активних операцій повинні бути відокремленими від функцій фронт-офісу. Для виконання цих функцій слід залучити належні ресурси.
27. Слід готувати регулярні та своєчасні звіти щодо інвестиційної діяльності з описом ризиків компанії, викладеними чіткими і легкозрозумілими термінами. Звіти також повинні містити інформацію якісного та кількісного характеру. В принципі, звіти для вищого керівництва мають готуватися на щоденній основі; прийнятним може бути менш часте звітування, залежно від характеру та обсягу активних операцій. Вищому керівництву рекомендується подавати звіти вищим органам щонайменше кожного місяця. Звіти, як мінімум, повинні включати наступне:
а. детальний виклад та коментарі щодо інвестиційної діяльності за певний період та позицію за станом на кінець відповідного періоду;
б. детальний виклад позицій за типом активів;
в. аналіз кредитних ризиків за контрагентами;
г. деталі щодо порушення будь-яких нормативних або внутрішніх лімітів в даному періоді та відповідно вжиті заходи;
д. діяльність, що планується на майбутній період;
е. деталі щодо відповідної активної та пасивної позиції.
4.3. Аудит
28. Страхові компанії повинні проходити аудиторську перевірку, яка повністю охоплюватиме всю здійснювану ними інвестиційну діяльність і забезпечуватиме своєчасне виявлення слабких сторін у внутрішньому контролі та недоліків операційної системи. Якщо проводиться внутрішній аудит, він має бути незалежним. Про занепокоєння в зв’язку з інвестиційною діяльністю слід негайно повідомляти вищому керівництву та Раді директорів.
29. Аудит має здійснюватися компетентними фахівцями, обізнаними з ризиками, притаманними всім утримуваним активам.
30. Від аудиторів слід очікувати проведення оцінки незалежності та загальної ефективності функції страховика з управління активами. В цьому плані вони повинні ретельно оцінити ефективність внутрішнього контролю щодо виміру, обмеження ризиків та повідомлення про них. Аудитори повинні оцінювати дотримання лімітів щодо ризиків та надійності і своєчасності подання інформації вищому керівництву та Раді директорів.
31. Аудитори повинні періодично переглядати портфель активів страховика та письмовий виклад його інвестиційної політики і процедур для забезпечення дотримання нормативних зобов’язань страхової компанії.
5. Нагляд
При здійсненні моніторингу управління активами страхових компаній наглядові органи повинні пересвідчуватися в тому, що ці компанії здатні ідентифікувати, забезпечувати моніторинг, вимірювати, контролювати відповідні ризики та звітувати про них. Для досягнення цієї мети наглядові органи повинні вимагати від страховиків наявності викладу загальної інвестиційної політики та процедур, ухвалених Радою директорів, в тому числі процедур, які забезпечують подання Раді директорів належної якісної та кількісної інформації щодо інвестиційної діяльності та активної позиції. Наглядові органи також можуть мати бажання пересвідчитися, що компанії запровадили ефективні процедури для моніторингу та управління власною активною / пасивною позицію для забезпечення відповідності своєї інвестиційної діяльності та активної позиції профілю своїх зобов’язань.
Для здійснення оцінки того як страховики контролюють ризики, пов’язані з їх інвестиційною діяльністю, наглядові органи можуть періодично вимагати подання наступної інформації:
а. опису загального підходу Ради директорів та політики щодо продуктів та андеррайтингу, перестрахування, інвестування та платоспроможності;
б. процедури управління активами / зобов’язаннями;
в. Конкретні деталі щодо інвестиційної політики та процедур моніторингу і контролю, включаючи наступне:
класи активів, схвалені Радою директорів для використання компанією та деталі щодо складу портфелю;
процедури затвердження контрагентів;
процедури схвалення використання нових інвестиційних інструментів і забезпечення зміни впроваджених процедур контролю з появою нових інвестиційних інструментів;
процедури, що охоплюють функції фронт- і бек-офісу, вимір дотримання будь-яких лімітів, нагляд, контроль та звітність;
ліміти за кредитними, ринковими та іншими ризиками;
процедури для моніторингу ризику ліквідності;
професійна кваліфікація фахівців, які здійснюють кредитну діяльність;
оцінка методологій;
звіти щодо дотримання вимог;
процедури відбору та моніторингу будь-яких залучених зовнішніх менеджерів активів;
позиція ризику портфелю активів з використанням, наприклад, розрахунку ризиків або іншої методології.
Ця інформація має бути доступною для наглядових органів через проведення інспекційних перевірок на місцях, через зовнішній аудит, обговорення з компаніями, спеціальні дослідження, а також через процедуру регулярного подання звітності.
Наглядові органи можуть використовувати внутрішню управлінську інформацію щодо портфелю активів. Інформація повинна бути своєчасною та всеохоплюючою (тобто, включати всі утримувані активи і повністю охоплювати всю компанію, що подає звітність). У випадках, коли страховики залучають сторонні організації для управління всіма своїми активами або їх частиною, вони несуть відповідальність за забезпечення наявності інформації в цілях нагляду за їх діяльністю.
