Контрольний стандарт № 7

Цей стандарт допомагає інспекторам-наглядачам керуватися необхідними орієнтирами при оцінці використання страховиками своїх механізмів перестрахування. В ньому знаходять відбиття політика і процедури, яких повинні дотримуватися компанії, а також підходи наглядових органів до оцінки адекватності забезпечення перестрахування кожною компанією.

Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю зі страхового нагляду (IAIS) визнає, що сьогодні існують значні розбіжності в підходах органів юрисдикції до нагляду за перестрахуванням. Наприклад, у деяких сферах юрисдикції над перестраховиками здійснюється безпосередній нагляд; інші органи юрисдикції покладаються на оцінювальні установи при оцінці забезпечення перестраховика. Деякі наглядові органи ведуть реєстр перестраховиків, уповноважених гарантувати перестрахування у сфері їхньої юрисдикції, хоча інші оцінюють перестраховиків, що фактично страхують підприємство у сфері їхньої юрисдикції. Окремі органи юрисдикції вимагають, аби перестраховики здійснювали додаткове забезпечення в компаніях, що передають ризик у перестрахуванні, і таким чином покривали відповідні зобов’язання (або зобов’язання плюс маржа) перестраховика. У цьому стандарті враховуються розбіжності, що зустрічаються в практичній діяльності, але не ставиться за мету віддавати перевагу одному режимові перед іншим.

До того ж, останніми роками перестрахування набуло подальшого розвитку із запровадженням багатьох нових інструментів (продуктів). Вони, в основному, відомі як альтернативні інструменти передачі ризику (АПР). IAIS має намір видати окремий документ з цього питання, однак, вважає, що багато з того, що закладено в цьому стандарті, можна також застосувати і до інструментів АПР.

______________________________________________________________

1. Вступ

1. Страхові компанії беруть на себе ризик від імені власників страхового поліса. Вони пом’якшують ці ризики, одержуючи страхування у перестраховиків. Завдяки перестрахуванню, страховик може зменшити ризик, стабілізувати свою платоспроможність, ефективніше використати наявний капітал і розширити можливості гарантування. Перестрахування допомагає страховику отримати бажані параметри (“профіль”) раціонального (“обачного”) ризику. Однак, незважаючи на отримане перестрахування, первинний страховик, як правило, залишається відповідальним в рамках договоруза виплату власникам страхового поліса страхових виплат.

2. Перестрахування може бути здійснено “чистими” (або професійними) перестраховиками або первинними страховиками, також уповноваженими на здійснення перестрахування.

2. Види механізмів перестрахування

Традиційні контракти

3. Більшість ризиків, які беруть на себе перестраховики, базується на традиційних контрактах, які, як правило, є “договірними” або “факультативними”. За договірними контрактами перестраховик автоматично стає учасником певних частин або всієї сукупності підприємницьких заходів страховика (договірні контракти також підпадають під категорію автоматичного перестрахування або набувають здатності автоматично переходити в цю категорію). Факультативні контракти дають перестраховику можливість індивідуальної участі, роздільного оформлення окремих ризиків.

4. Контракти можуть бути пропорційними або непропорційними. Пропорційне перестрахування – це така форма перестрахування, при якій страхові внески й позови страховика розподіляються пропорційно страховиком і перестраховиком. При непропорційному перестрахуванні страховик виплачує страховий внесок за ризик перестраховику, а перестраховик бере на себе частину зобов’язань страховика зверх певної суми, що може бути обмежена іншою, більшою, сумою. Таким чином, забезпечення перестрахування може бути побудовано в декілька рівнів. Як правило, у тому випадку, коли не передбачається страхування життя, контракти на перестрахування укладаються на один рік і охоплюють певні обумовлені напрямки підприємницької діяльності. Контракти на перестрахування життя звичайно укладаються на невизначений термін і передбачають закінчення строку лише для нових підприємств.

АПР

5. Ризик страхування може бути переданий перестраховикам та іншим відповідним організаціям за допомогою такої методики АПР, як фінансове перестрахування та сек’юритизація (використання цінних паперів, що легко реалізуються, підвищення їхньої ролі як форми запозичень). У випадку сек’юритизації звичайно використовується або так званий “захищений елемент” або “спеціальний цільовий інструмент” для передачі ризику страхування від компанії, що передає ризик на перестрахування. На сьогодні
сек’юритизацію у більшості випадків повністю фінансовано, а це означає, що надходження від сек’юритизації повністю покривають пов’язаний із сек’юритизацією ризик.

6. Подібна гарантія може бути забезпечена за допомогою інших різновидів контрактів АПР, декотрі з яких забезпечуються перестраховиками. Забезпечення АПР можна отримати на багаторічній основі, по багатьох окремих напрямках і комплексно, воно може бути ретроспективним і перспективним (розрахованим на майбутнє). Контракти можуть передбачати захист від різноманітних операційних та фінансових ризиків. Наприклад, деякі контракти АПР, такі, як традиційні контракти перестрахування, захищають платоспроможність первинного страховика.

7. За деякими контрактами АПР передача ризику страхування є другорядною стосовно передачі таких фінансових ризиків, як ризик кредитування, ліквідності, ринкових операцій. Хоча подібні операції називаються “фінансовим перестрахуванням”, більшість представників юрисдикції вважають, що такі контракти надають дійсне забезпечення перестрахування лише тією мірою, якою вони передбачають реальну передачу ризику страхування. Однак такі контракти дійсно відіграють певну роль в управлінні ризиком компанії, але не слід вважати, що вони зможуть пом’якшити ризик страхування, якщо не буде реальної передачі цього ризику. У деяких випадках той, хто передає право (цедент), має лише намір досягти сприятливого впливу на фінансову звітність, але контракти АПР не повинні використовуватися для того, щоб спотворити справжній, об’єктивний сенс звітування.

3. Стратегія перестрахування і процедури управління

Рада директорів

8. Кожен страховик повинен мати стратегію перестрахування, затверджену Радою директорів компанії, така стратегія необхідна для визначення загальної характеристики ризику, якого може зазнати компанія. Стратегія перестрахування буде частиною прийнятої компанією загальної стратегії забезпечення гарантії проти ризиків. Рада директорів повинна щорічно розглядати стратегію перестрахування (в разі страховиків життя, можливо, не так часто). До того ж, стратегію перестрахування необхідно розглядати в разі зміни обставин діяльності компанії, її стратегії гарантування або становища її перестраховиків.

9. Стратегія перестрахування повинна визначати і документально втілювати в собі прийняту страховиком стратегію управління перестрахуванням, при цьому повинні бути визначені процедури:

• закупівлі перестрахування;
• відбору перестраховиків, в тому числі методи оцінки їхнього забезпечення;
• визначення у будь-який даний час додаткового забезпечення, якщо таке буде необхідне; і
• контролю за програмою перестрахування (тобто системи звітності і внутрішнього контролю).

10. Рада директорів повинна забезпечити виконання всіх правових і регуляторних вимог. Вона повинна визначити межі:

• “чистого” ризику, який утримується на певному рівні, і
• максимального передбачуваного рівеня захисту перестрахування, який можна отримати від затверджених перестраховиків.

Вище керівництво

11. Вище керівництво повинно фіксувати в документах чітку політику й процедури реалізації стратегії перестрахування, визначеної Радою директорів, в тому числі:

• розроблення рекомендацій щодо забезпечення гарантій, із зазначенням видів страхування, які можна застосувати, умови поліса та сукупність ризиків за видом підприємницької діяльності;
• встановлення лімітів щодо обсягу та виду страхування, яке автоматично покривається перестрахуванням (наприклад, договірним перестрахуванням); і
• встановлення критеріїв придбання гарантії факультативного перестрахування.

З метою уникнення непокритих ризиків умови покриття перестрахування повинні бути сумісними з умовами основної підприємницької діяльності.

12. Межі (ліміти) “чистого” ризику, які не повинні змінюватися, необхідно встановлювати або за напрямками діяльності, або для всього рахунку. Страховик може також установлювати межі за ризиком або за “випадком” (“подією”) (або разом за цими обома показниками). Межі повинні ґрунтуватися на результатах оцінки характеристики (“профілю”) ризику та вартості перестрахування. Зокрема, страховик повинен мати адекватний капітал для підтримки ризику, що залишається на певному рівні. Деякі страховики можуть використовувати результати застосування методики динамічного фінансового аналізу як компоненту, який необхідно враховувати в процесі прийняття операційних рішень (вводячи забезпечення перестрахування як одну із змінних величин).

13. Страховик повинен вести і своєчасно поновлювати затверджений ним перелік перестраховиків. Для кожного затвердженого перестраховика слід зазначати належний рівень ризику. Для цього страховик повинен оцінити здатність та готовність перестраховика виконувати свої договірні зобов’язання з моменту набуття ними чинності (тобто надавати належне забезпечення). Таку оцінку необхідно проводити незалежно від того, надано додаткове забезпечення чи ні. В процесі оцінки слід брати до уваги результати (вплив) будь-якого додаткового забезпечення, наданого перестраховиком на користь інших страховиків. Рекомендації страховика щодо кредитів повинні включати характеристику системи управління ризиками кожного перестраховика.

14. З метою підвищення надійності загального забезпечення перестрахування страховики можуть залучити декількох різних перестраховиків. Диверсифікації можна також досягти за допомогою деяких методик АПР.

15. Загалом, якщо до вибору перестраховика або надання додаткового забезпечення не ставляться жодні вимоги, то чим менше залучається перестраховиків, тим більшої важливості повинен надавати страховик гарантії своїх перестраховиків. Якщо компанія бере до уваги рекомендації щодо спроможності й забезпечення перестраховика, то вона повинна виходити з того, що подані рекомендації цілком надійні. Аналогічно, якщо забезпечення перестрахування придбано через посередника, компанія повинна оцінити операційний ризик, пов’язаний з операцією.

16. Вище керівництво повинно забезпечити відповідність задіяної інформаційної системи управління вимогам Ради директорів стосовно періодичності звітування та рівня деталізації матеріалу. До того ж, повинні бути адекватні системи внутрішнього контролю з тим, щоб забезпечити, аби страхування здійснювалось згідно з політикою компанії і було впроваджено заплановане забезпечення перестрахування. Системи контролю за страхуванням повинні передбачати можливість виявлення різних порушень, наприклад, коли поручителі-гаранти (андеррайтери) не дотримуються встановлених меж, не виконують рекомендацій компанії або в інший спосіб беруть на себе ризики, що перевищують спроможність “капітальної бази” (власних коштів) компанії, її можливості обслуговувати забезпечення перестрахування. Про всі ці порушення необхідно своєчасно подавати відповідні звіти.

Внутрішній контроль

17. Необхідно запровадити системи внутрішнього контролю з тим, щоб забезпечити можливість повідомляти відповідного перестраховика про позови (претензії) і своєчасно збирати платежі, пов’язані з позовами щодо невиконання умов забезпечення. Контроль за гарантією може включати оцінку актуарного ризику, а також його належної передачі. Згадана оцінка може також включати розгляд контрактів на перестрахування. Рада директорів повинна регулярно отримувати комплексні звіти про ефективність діяльності системи позовів та захисту перестрахування. Системи внутрішнього контролю компаній повинні підлягати регулярній аудиторській перевірці.

4. Режим нагляду за страховою діяльністю (забезпечення перестрахування і гарантії)

18. Інспектор-наглядач (орган нагляду) повинен перевірити запровадження Радою директорів загальних засад стратегії, яка, серед іншого, передбачала б вирішення питань, пов’язаних із дотриманням виконання страхового контракту і умов перестрахування. Для оцінки забезпечення перестрахування, гарантії перестраховика та додаткового забезпечення, що може бути надано, інспектор-наглядач повинен мати в достатньому обсязі спеціальні знання і досвід, або мати доступ до цих знань. Як правило, інспектор-наглядач приймає оснований на ризику підхід – домагається, аби компанія мала належну політику, запровадила відповідні системи й процедури, і зосереджує основну увагу на роботі, пов’язаній із більш детальним розглядом виконання вимог у тих ділянках, що викликають особливе занепокоєння або становлять значний інтерес.

19. Перш ніж видати ліцензію, інспектор-наглядач має пересвідчитися в тому, що заплановане компанією управління ризиком та стратегія перестрахування, а також здійснювана нею відповідна політика цілком задовільні. Розглядаючи бізнес-план страхової компанії, інспектор-наглядач повинен оцінити, чи покриває запропоноване перестрахування максимальні передбачувані збитки. В бізнес-плані компанія повинна зазначити, яким чином і якою мірою її майбутні поліси можуть підлягати перестрахуванню. Інспектор-наглядач повинен оцінити, чи достатнє пропоноване перестраховиками забезпечення. У більшості випадків методи оцінки можна поліпшити, підвищити її ефективність шляхом обміну інформацією між інспекторами-наглядачами.

20. Компанії можуть у будь-який час підтримувати належне забезпечення перестрахування. Інспектори-наглядачі повинні регулярно оцінювати забезпечення перестрахування та параметри (“профіль”) ризику перестраховиків. Хоча багато договорів перестрахування чинні протягом року, деякі договори, особливо ті, що укладаються для страхування життя, а також деякі контракти АПР можуть бути чинними впродовж багатьох років. У таких випадках інспектори-наглядачі мають пересвідчитися в тому, що перестраховик пропонує достатнє забезпечення для того, аби бути довгостроковим партнером.

21. Інспектори-наглядачі повинні отримувати достатню відповідну інформацію про залучених перестраховиків та надане забезпечення перестрахування. Необхідна інформація може включати:
• звіти з характеристикою забезпечення перестрахування, програми або договори перестрахування; і
• фінансові звіти, в тому числі результати перестрахування, будь-які суми, не сплачені перестраховиками, та наслідки застосування методики АПР, в тому числі фінансове перестрахування. Інспектори-наглядачі повинні бути в змозі розглянути й оцінити якість та достовірність поданої інформації.

22. Інформація може бути подана у вигляді:
• копій контрактів та поправок;
• копій розписок і тимчасових посвідчень про страхування;
• звітів наглядачів; або
• підсумкових звітів і характеристики контрактів у письмовому вигляді.
Інформація, отримана інспекторами-наглядачами в процесі оцінки забезпечення перестрахування компанії, повинна зберігатися як конфіденційна.

23. Використовуючи цю інформацію та іншу відповідну інформацію, отриману під час інспекції на місці, інспектор-наглядач повинен оцінити:
• раціональність параметрів («профілю») ризику компанії, в тому числі оцінку зосередження ризику, тобто загальну суму втрат, а також можливість потенційних втрат, які можуть бути достатньо значними, аби поставити під загрозу фінансову спроможність страховика або його здатність підтримувати основні операції;
• дотримання стратегії перестрахування компанії;
• достатність забезпечення перестрахування та фінансову спроможність страхової компанії, зокрема, у випадку сценаріїв, які передбачають екстремальні, але можливі умови втрат;
• достатність забезпечення перестрахування, беручи до уваги широкий діапазон чинників, в тому числі фінансову спроможність, здійснення належного нагляду за перестраховиками, а також надання чи ненадання додаткового забезпечення, згідно з пунктом 13 вище; і
• доцільність застосування методик АПР, таких, наприклад, як сек’юритизація.

24. В процесі здійснення таких оцінок, інспектор-наглядач повинен враховувати загальні параметри ризику страховика. Інспектор-наглядач має бути обізнаним з забезпеченням та адекватністю перестрахування або забезпеченням за допомогою методики АПР так званих “довгохвостих” операцій (коли надто повільно вирішуються питання щодо позовів) та верхніми рівнями так званих “катастрофічних” програм (коли ризикують досить значними сумами).

25. Вибір прикриття перестрахування проводиться на підставі ділових рішень керівництва в рамках загальної стратегії перестрахування страховика. Однак, там, де недостатнє або недоцільне покриття перестрахування негативно впливає на здатність компанії здійснювати виплати за позовами власників страхових полісів, інспектор-наглядач повинен обговорити це питання з керівництвом компанії. Інспектор-наглядач повинен мати юридичні й адміністративні повноваження, аби вжити необхідних заходів щодо виправлення становища, зокрема, у випадках недостатнього забезпечення перестрахування, недостатньої гарантії перестраховика, недотримання стратегії перестрахування компанії, недостатнього додаткового забезпечення (там, де це передбачено) або використання недозволених (тобто не санкціонованих) перестраховиків.

26. Заходи щодо виправлення становища повинні передбачати повноваження, що давали б можливість відмовити в наданні кредиту в повному обсязі або частково для перестрахування при визначенні вимог щодо платоспроможності або технічних резервів на “чистій” основі (один з методів розрахунку співвідношення ціни і дохідності акції, при якому дохід визначається як нетто-вартість дивідендів плюс переведений в резерви прибуток компанії) або при визначенні забезпечення практичних технічних резервів страхових запасів з використанням компонентів перестрахування, що підлягають оплаті (поновленню). Інспектор-наглядач також повинен вимагати, аби страховик:
• отримав додаткове забезпечення перестрахування;
• надав додатковий капітал;
• створив додаткові технічні резерви; і
• домігся надання додаткового забезпечення, якщо воно застосовується.
Таких заходів, які повинні базуватися на об’єктивних критеріях, необхідно вжити відповідно до принципів прозорості.

27. Інспектор-наглядач може, якщо вважає за доцільне, надати страховикам інформацію, необхідну для порівняння ризиків, наприклад, у вигляді даних з певними показниками, які можуть бути використані як орієнтири, або у формі порівнянь. Така інформація дозволяє керівництву оцінити якість забезпечення перестрахування порівняно з ринковими стандартами і визначити прийнятність і раціональність параметрів ризику.