АНОТАЦІЯ
Дисертація присвячена питанням теоретичного обґрунтування та розробки методичних засад організації та впровадження системи екологічного страхування в умовах зростаючого рівня екологічної небезпеки в Україні. У роботі вдосконалений механізм та розроблено пропозиції щодо управління екологічними ризиками з метою мінімізації негативних наслідків для життєдіяльності людей і навколишнього середовища; обґрунтовані автором принципи побудови системи екологічного страхування як ефективного інструментарію раціонального природокористування; вдосконалено методику розрахунку страхових тарифів, визначено основні джерела утворення коштів страхових резервів та напрямки їх витрачання; розроблено імітаційну модель розвитку екологічного страхування в АПК.
Ключові слова: екологічні ризики, екологічна безпека, екологічне страхування, навколишнє природне середовище, страхова сума, страхове відшкодування, страховий тариф, екологічний аудит.
Об’єктом дослідження є процес забезпечення економічних, правових та організаційних відносин у сфері страхування екологічних ризиків на об’єктах підвищеної небезпеки.
Предметом дослідження є теоретико-методичні засади формування системи страхування екологічних ризиків та організація механізму страхового захисту населення і територій внаслідок екодеструктивної виробничої діяльності суб’єктів господарювання.
Наукова новизна одержаних результатів.
Наукова новизна проведеного дослідження полягає в удосконаленні теоретико-методичних засад функціонування системи екологічного страхування, як підґрунтя для захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб в умовах забруднення навколишнього природного середовища. Основні положення роботи, що визначають сутність наукової новизни дослідження, полягають у наступному:
- розроблено теоретико-концептуальні підходи щодо розвитку системи екологічного страхування, яка сприяє застосуванню цілісного підходу до використання механізму надання страхового захисту територіям, господарським суб’єктам, юридичним та фізичним особам;
- здійснено класифікацію основних видів екологічних ризиків, що дає можливість більш оперативно виявляти екологічні небезпеки та планувати необхідні заходи з усунення їх негативного впливу на життєдіяльність людей і навколишнє природне середовище;
- запропоновано теоретичні підходи до формування фінансових інструментів природокористування, що на відміну від існуючих враховують вітчизняний та зарубіжний досвід, інтереси суб’єктів господарювання (страхувальників), аудиторських компаній та страхових організацій у забезпеченні матеріальної відповідальності за забруднення навколишнього природного середовища;
- отримали подальший розвиток методологічні підходи до розрахунку страхових сум і базових тарифів, які враховують реальні показники небезпеки об’єкта страхування і сприяють більш об’єктивному визначенню обсягу відповідальності страховика і страхувальника в системі екологічного страхування;
- удосконалено форми і методи проведення оцінки та управління екологічними ризиками за елементами системи “ризик-екологія” на об’єктах підвищеної небезпеки;
- розроблено імітаційну модель розвитку екологічного страхування в АПК та удосконалено методику розрахунку страхових сум і страхових тарифів, виходячи із грошової оцінки землі, яка посилює еколого-економічну відповідальність землевласників (землекористувачів) за наслідки своєї господарської діяльності.
Практичне значення отриманих результатів.
Теоретичні узагальнення, пропозиції і висновки дисертаційної роботи сприятимуть становленню та розвитку системи екологічного страхування, в т. ч. в АПК, як ефективного інструментарію регулювання екологічної безпеки в Україні. За результатами наукового дослідження встановлено: місце та роль екологічного страхування в розв’язанні соціально-економічних та екологічних проблем, пов’язаних із забрудненням середовища; пріоритетні напрями організації екологічного страхування, що можуть бути використані страховими організаціями для надання страхового захисту майнових інтересів громадян, сільськогосподарським товаровиробникам та іншим юридичним особам у випадку забруднення елементів довкілля. Обґрунтовані теоретико-методичні підходи щодо оцінки та управління екологічними ризиками в умовах підвищеної екологічної небезпеки дають можливість більш ефективно впроваджувати екологічне страхування в Україні.
На основі узагальнення наукових та прикладних результатів дослідження розроблені “Правила страхування екологічної відповідальності суб’єктів господарювання”, які, на відміну від застосовуваних, найбільш адаптовані до потреб суб’єктів страхового ринку і можуть практично використовуватися страховими компаніями при впровадженні цього виду страхування.
Результати дослідження використані при розробці заходів щодо поліпшення екологічної ситуації в Житомирській області (довідка Державного управління екології та природних ресурсів Житомирської області № 2-4-2472 від 06.10.2003 р.). Окремі матеріали дисертаційної роботи враховуються при розробці заходів щодо покращення екологічної ситуації в області (довідка Управління з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи № 2812/1-15 від 06.10.2003 р.), а також використані страховими компаніями (довідки: Української екологічної страхової компанії № 04-5/575 від 10.09.2003 р. та ВАТ “Української страхової компанії “Гарант–АВТО” № 5612-1/41 від 21.10. 2003 р.).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У першому розділі “Теоретичні підходи до формування системи страхування в умовах екологічної безпеки” розглянуто поняття та характерні особливості прояву екологічних ризиків у суб’єктів господарювання в зв’язку з нераціональною структурою природокористування та відсутністю системного підходу до вирішення нагальних соціально-економічних та екологічних потреб суспільства. Проведено теоретико-концептуальний аналіз причин виникнення та реалізації екологічних ризиків на об’єктах підвищеної небезпеки. Акцентується увага на функціональній залежності між рівнем екологічного ризику та станом регулювання екологічної безпеки в країні, яка визначається сукупністю методів та засобів забезпечення життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля, держави від реальних або потенційних загроз, що створюються еколого-техногенними чинниками стосовно навколишнього середовища. Обґрунтовано необхідність використання потенціалу системи екологічного страхування як ефективного інструментарію забезпечення екологічних, економічних і соціальних прав громадян та юридичних осіб у разі погіршення якісних та кількісних параметрів навколишнього природного середовища.
Дослідження повітряного басейну України показують, що у 2002 році емісію шкідливих речовин в повітря здійснювали 15,6 тис. промислових підприємств країни, на яких сконцентровано 336,3 тис. стаціонарних джерел забруднення, від яких в атмосферу надійшло 4,1 млн. т шкідливих речовин, що складає однак 43 % від показника 1990 року. На території Житомирської області протягом 1998-2002 рр. стаціонарними джерелами забруднення, розміщеними на 475 підприємствах, викиди шкідливих речовин у повітряний басейн склали майже 95 тис. т, що лише на 10 % більше від обсягу шкідливих речовин, викинутих у 1990 році. При цьому необхідно відзначити, що різке зменшення викидів небезпечних речовин сталося не завдяки покращенню екологічної та природоохоронної діяльності в області, а, перш за все, у зв’язку із скороченням обсягів виробництва і надання послуг. За умов покращення загальної економічної ситуації та збільшення обсягу випуску продукції підприємствами області зросте і антропогенне навантаження на елементи довкілля, що, без сумніву, призведе до загострення екологічної ситуації в країні.
Виявлено загрозливу демографічну тенденцію стосовно стану основних показників здоров’я населення України: якщо в 1975 р. вони істотно не відрізнялися від показників більшості країн Європи, то в 2000 р. народжуваність зменшилася на 51,6%, смертність зросла на 53%, середня тривалість життя скоротилася на 2 роки і стала меншою, ніж у розвинутих державах на 10 років, порівняно із середньоєвропейською – на 5 років, до 2025 р. (за даними прогнозу) скорочення чисельності населення може досягти 20% відсотків. Забруднення навколишнього середовища спричиняє 21% всіх смертей в Україні.
Аналіз стану екологічної безпеки України, та зокрема в Житомирській області, свідчить про те, що спостерігається незначне зменшення кількості надзвичайних ситуацій (в т. ч. аварій та катастроф техногенного характеру), проте динаміка збитків щороку змінюється, діапазон фактичних втрат складає від десятків тисяч до мільйонів гривень на рік. Так, якщо в 2001р. по Житомирській області збитки від аварій техногенного характеру становили 52,7 тис. грн., у 2002 р. – 2285,04 тис.грн., то в 2003 р. – 28,092 тис. грн. відповідно.
Проблема зростання рівня екологічної безпеки та складність адекватного реагування на постійне збільшення як за кількістю, так і за масштабами виникнення екологічних ризиків пов’язана з недосконалістю соціально-економічних форм задоволення інтересів суспільства, в межах існуючих природно-ресурсних і екологічних умов розвитку. Це обумовлює необхідність пошуку та прийняття нових еколого-збалансованих рішень, які мають забезпечити функціонування раціональної структури природокористування.
В роботі запропоноване авторське визначення мети та завдань щодо управління екологічними ризиками на об’єктах підвищеної небезпеки. Зокрема, мета управління екологічним ризиком полягає в забезпеченні максимального рівня захищеності від реальних та потенційних загроз, пов’язаних з функціонуванням об’єктів підвищеної небезпеки.
На основі дослідження наукових літературних джерел та використання набутого практичного досвіду сформульовано економічний зміст поняття екологічного страхування. Екологічне страхування розглядається як різновид страхування відповідальності об’єктів підвищеної небезпеки щодо захисту еколого-економічних та соціальних прав (інтересів) громадян і юридичних осіб у разі аварійного забруднення ними елементів навколишнього природного середовища.
Результати проведеного аналізу еволюції розвитку екологічного страхування в зарубіжних країнах засвідчують стрімкий розвиток цього виду страхування за останнє десятиріччя. Страхові компанії беруть на себе значні за масштабами та обсягом відповідальності ризики суспільства стосовно питань забезпечення нормальної життєдіяльності людини та гарантування ії безпеки. Багаторічний досвід страхової індустрії в розвинених країнах показує, що страхування є одним з найефективніших джерел відшкодування збитків у разі настання страхового випадку.
У процесі дослідження встановлено, що впровадження страхування відповідальності за нанесення шкоди при експлуатації небезпечних виробничих об’єктів сприятиме сукупному соціально-економічному ефекту для населення, підприємств, а також органів влади та управління.
Для населення (або третіх осіб, потерпілих внаслідок аварії) такий вид страхування – це гарантія прав на отримання відшкодування збитків життю, здоров’ю та майну; для підприємств (страхувальників) страхування створює фінансовий резерв для подолання наслідків аварії і відшкодування збитків потерпілим особам; для органів влади та управління страхування відповідальності є додатковим позабюджетним джерелом відшкодування понесених збитків у результаті забруднення навколишнього природного середовища.
Актуальним питанням є визначення співвідношення форм проведення страхування, які залежать від об’єктів страхування і категорій страхувальників. Обов’язкову форму страхування необхідно застосовувати на об’єктах, які є джерелом підвищеного екологічного ризику і віднесені до 1 та 2 категорії небезпеки, а також на інших суб’єктах господарювання, що можуть порушити екологічну рівновагу та спричинити додаткові фінансові втрати як у самих страхувальників, так і в третіх осіб. Добровільна форма страхування може використовуватися усіма без винятку підприємствами, діяльність яких пов’язана з проявами негативних екологічних наслідків.
Проблема забезпечення екологобезпечного розвитку набуває все більшої гостроти та актуальності в аграрній сфері. Сукупність природних, техногенних та екологічних ризиків створює реальну загрозу для функціонування аграрної сфери. Недовикористання сучасних фінансових інструментів, зокрема системи страхування в агробізнесі, завдає значних збитків як сільськогосподарським товаровиробникам, так і державі в цілому.
Для подальшого розвитку страхування в АПК, в т. ч. екологічного страхування, необхідно виробити основні принципи та правила надання державної підтримки страхувальникам. Зокрема, використовуючи зарубіжний досвід, державі необхідно брати на себе виплату страховикам частини страхових платежів. Таким чином, страхові компанії отримають реальні кошти для мінімізації наслідків природних, техногенних та екологічних ризиків, а також для відшкодування збитків сільськогосподарським виробникам.
У другому розділі “Методологічні засади страхування екологічних ризиків” досліджено особливості формування механізму оцінки та управління екологічними ризиками на об’єктах підвищеної небезпеки. Наголошується на необхідності залучення широкого спектра еколого-економічного інструментарію щодо мінімізації екодеструктивної діяльності на елементи довкілля. Зокрема, пропонується застосовувати екологічний аудит, за результатами якого з’явиться додатковий інформаційний ресурс про стан екологічної безпеки досліджуваного об’єкта. Це створить необхідні передумови для оцінки та управління екологічними ризиками, а також раціонального використання природних, енергетичних та матеріальних ресурсів з метою збереження якісних і кількісних показників навколишнього природного середовища.
В дисертації розроблено алгоритм управління екологічним ризиком, що дозволить оцінити кожне управлінське рішення з точки зору запобігання виникненню екологічної загрози для навколишнього природного середовища та здоров’я громадян, а саме: спрогнозувати ймовірність виникнення екологічного ризику та встановити його межі; відпрацювати певну стратегію щодо управління та запобігання екологічним ризикам; визначити прийнятний рівень ризику для підприємства або окремих технологічних процесів; прийняти рішення про доцільність використання системи страхування екологічних ризиків на підприємстві.
У процесі дослідження обґрунтовано теоретичні розробки удосконалення системи екологічного страхування, розроблено блок-схему регулювання екологічного ризику на об’єктах підвищеної небезпеки. Сформульовано зміст та поняття системи “ризик-екологія” (рис.1). Система “ризик-екологія” – це наукова та управлінська діяльність, що є упорядкованою послідовністю етапів науково-практичних досліджень, спрямованих на визначення вірогідності та обґрунтованості характеристик ризику і розробки ефективних заходів щодо його скорочення. Наведена блок-схема поділяється на три групи: етапи оцінки ризику, етапи управління ризиком та етапи протидії ризикам. Метою етапів першої групи є визначення кількісних показників ризику, що відповідають різним варіантам розвитку несприятливих подій та стратегії захисту від них. Метою етапів другої групи є визначення основних заходів, спрямованих на зменшення рівня ризику до “прийнятної величини” та контроль за наслідками їх впровадження. Метою третього етапу є пошук оптимального варіанту протидії ризикам.
Дослідження показали, що забезпечення необхідного рівня екологічної безпеки в країні неможливе без поліпшення екологічної ситуації та раціонального природокористування в аграрній сфері. Це пов’язано з тим, що одним з найбільших забруднювачів земельних ресурсів є сільське господарство.
В роботі досліджено основні види ризиків у діяльності підприємств агропромислового комплексу і їх вплив на кількісні та якісні показники виробництва сільськогосподарської продукції, насамперед:
- природні ризики, обумовлені недоотриманням сільськогосподарської продукції внаслідок несприятливих погодних умов;
- техногенні ризики, пов’язані, в першу чергу, з людським фактором (погіршення якості грунтів внаслідок хімічного та промислового забруднення, нераціонального застосування хімічних засобів у сільському господарстві та дії промислових емісій);
- антропогенні та агрономічні ризики, спричинені індустріалізацією землеробства та інтенсивністю механічного обробітку грунтів;
- радіаційні ризики, пов’язані з небезпекою розповсюдження радіоактивних матеріалів у навколишньому природному середовищі.
Важливим інструментом протидії екологічним ризикам має стати розгалужена система страхування. Проте стан розвитку сільськогосподарського страхування характеризується неефективністю використання цього інструментарію для фінансово-кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників. Це пов’язано з незадовільним фінансовим станом переважної більшості сільськогосподарських виробників та їх нездатністю сплачувати належні страхові платежі страховим компаніям, для яких даний вид страхування є збитковим.
У третьому розділі “Удосконалення системи страхування екологічних ризиків” розроблено принципово нові концептуальні засади системи екологічного страхування з подальшим використанням цього інструментарію на об’єктах підвищеної небезпеки.
Ключовим питанням розвитку системи екологічного страхування є визначення розміру тарифних ставок, які розраховуються залежно від ціни екологічного ризику та інших витрат, необхідних для виконання зобов’язань страховика перед страхувальником за укладеним договором страхування. На величину страхового тарифу в системі екологічного страхування впливають наступні чинники: частота виникнення еколого-техногенних аварій, кількість підприємств з підвищеним ступенем екологічної небезпеки, розміщених на певній території, максимальний збиток, який може бути спричинений навколишньому середовищу в результаті виникнення страхового випадку; імовірність виникнення страхового випадку; рівень екологічної небезпеки обладнання.
