Поняття „обов'язкове страхування” (compulsory insurance) з'явилося у XVIII столітті в ряді німецьких князівств, у яких було введено обов'язкове страхування майна на випадок пожежі. Як засіб гарантії мінімальної безпеки знедолених верств населення в XIX столітті у Франції було запроваджено обов'язкове страхування на випадок неповернення позики, наданої для придбання житла, та обов'язкове страхування пенсіонерів.
У науковій літературі існують різні думки стосовно доцільності використання як обов’язкової, так і добровільної форми страхування. Прихильники позитивного вирішення цього питання обґрунтовують це тим, що обов’язкове страхування необхідно і доцільно там, де воно має суспільне значення для розвитку соціальних інтересів та цінностей.
Професор Т.А. Федорова зазначає, що “обов’язкове страхування має місце тоді, коли відшкодування майнової шкоди або надання іншої допомоги відбивається на інтересах не тільки потерпілої особи (страхувальника, застрахованої особи, особи, призначеної страхувальником для отримання страхових виплат), а й на громадських інтересах взагалі. Воно є універсальним, поширюється на широке коло страхувальників, застрахованих об’єктів та страхових випадків, виникає незалежно від волі страхувальника” [1].
Обов’язкове страхування виникає незалежно від волевиявлення сторін, є універсальною формою страхування. Принцип універсальності вперше був сформульований в юридичній літературі В.К. Райхером, під яким розуміється широта сфери дії страхування, яка визначається: колом страхувальників; колом об’єктів та колом страхових випадків [2]. Універсальність обов’язкової форми страхування, як відзначає М.Я. Шимінова, забезпечує найбільш повне використання страхування для захисту інтересів страхувальників [3].
Для обов’язкової форми страхування властиве суцільне охоплення об’єктів, які законодавством України віднесено до неї. Принципом обов’язкової форми страхування є її поширеність на об’єкти, вказані в законі, без будь-яких при цьому дій страхувальника [4].
Розмежовуючи обов’язкове страхування на соціальне та інше, ніж соціальне К.Е. Турбіна визначає останнє як “форму проведення страхування, пов’язану з управлінням макроекономічними соціальними ризиками в окремих галузях суспільного життя. Використовуючи цю форму організації страхових відносин, держава, встановлюючи обов’язковість та загальність страхування для певних категорій громадян або господарюючих суб’єктів, залишаючи основні умови страхування та підстави для виплати страхових сум, при цьому передбачає організацію страхових відносин на широке коло страхових організацій, які відповідають вимогам, також встановленим державою (зокрема, ліцензії направо проведення певного виду обов’язкового страхування)” [5].
Принцип обов’язковості, як вважає С.С. Осадець, однаково поширюється і на страхувальника і, і на страховика. Перший має обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт, а другий не вправі відмовити йому в цьому [6].
Під обов’язковим страхування, на думку В. Семеняки, необхідно розуміти таку правову форму страхування, при якій на страхувальника законом покладається обов’язок проводити страхування життя, здоров’я, працездатності або майні чи своєї цивільної відповідальність перед третіми особами за власний рахунок або за рахунок зацікавлених осіб. Обов’язок щодо проведення страхування повинен бути покладений на страхувальника виключно законом. Якщо ж обов’язок щодо проведення страхування не покладається законом, а заснований на договорі, у тому числі, наприклад, обов’язок страхування майна – на договорі з власником майна, таке страхування не може бути віднесене до обов’язкового страхування [7].
Для добровільного страхування у порівняння з обов’язковим властиве неповне охоплення об’єктів, тому що не всі потенційні страхувальники бажають укласти договори страхування. На відміну від обов’язкового, добровільне страхування завжди діє в межах певного періоду, обумовленого договором [8].
Основна відмінність між добровільним і обов’язковим страхування полягає в тому, що суспільні відносини щодо останнього виникають на підставі закону, а добровільного - виключно на основі договору між страхувальником і страховиком. В обов’язковому страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається “свободи маневру”, адже всі істотні умови будь-якого виду обов’язкового страхування, навіть сама форма договору, заздалегідь повинні бути визначені законодавчими актами [9]. Принцип обов’язковості однаково поширюється на страхувальників, і на страховика. Перший має обов’язково застрахувати передбачений законодавством об’єкт, а другий не має права відмовити йому в цьому [10].
Ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального співвідношення у використанні можливостей і переваг обов’язкового страхування, з одного боку, і добровільного – з іншого [11].
У цілому, за міжнародною практикою обов'язкове страхування розподіляється на державне (фінансується за рахунок бюджетних коштів) і недержавне (оплачується страхувальниками). Останнє у свою чергу проводиться як власне обов'язкове (на підставі закону про обов'язкове страхування відповідно до ліцензії на відповідний вид обов'язкового страхування) і обов'язково-договірне (є обов'язковим за законом, але умови його визначені в договорі між страховиком і страхувальником; воно проводиться за звичайною ліцензією на добровільне страхування і є обов'язковим тільки для страхувальника, а не для страховика). Для всіх розвинених країн характерна тенденція відмови від обов'язкового державного страхування та зростання кількості видів обов'язково-договірного страхування [12].
Інтенсивний розвиток системи обов'язкового страхування в Європі почався в другій половині ХХ століття. В основному це пов'язано зі страхуванням цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів та страхування від нещасних випадків на виробництві (останній вид застосовується скрізь, але в деяких країнах входить до системи соціального страхування, а в інших - надається на приватному ринку страхування). Серйозність ризиків у цих двох областях і частота, з яким вони реалізуються, робить у цьому випадку обов'язкове страхування необхідним. Крім цього, правові і фінансові професії (адвокати, бухгалтери, страхові брокери, патентні консультанти, і т.д.) і професії, пов'язані з охороною здоров'я, стали також об'єктами обов’язкового страхування. Обов'язкове особисте страхування, в основному від нещасних випадків на виробництві, існує більш тривалий час. З іншого боку, обов'язкове страхування майна залишалося досить рідким, при цьому найбільше часто страхується ризик пожежі (наприклад, страхування на будівництві у Франції і страхування від стихійних лих, що існує в ряді країн). Останнім часом до видів обов'язкового страхування додалося екологічне страхування (німецький закон, 1990, шведський закон, 1989, португальський закон, 1987), і страхування утриманців (німецький закон, 1993).
Як свідчить світовий досвід, обов'язкове страхування запроваджувалось, як правило, на основі наступних критеріїв:
- якщо певна група ризиків не приймалась страховиками на страхування на комерційній основі у зв’язку з нерентабельністю, або вартість комерційного страхування занадто висока для страхувальника,
- страхувальник недооцінює ступінь небезпеки та можливі наслідки настання страхового випадку, тобто ризик настільки розповсюджений, що він являє собою серйозну соціальну проблему. Найбільш показовим прикладом є обов'язкове цивільної відповідальності власників транспортних засобів перед третіми особами та страхування від нещасних випадків на виробництві;
- якщо ризик дуже серйозний, хоча і не так широко розповсюджений. Цей критерій відноситься до відповідальності мисливців та організаторів автомобільних гонок;
- обов'язкове страхування може бути необхідне, коли законодавство вимагає забезпечення відповідальності фізичних та юридичних осіб. Особливо це розповсюджено при страхуванні професійної відповідальності або як істотна умова отримання ліцензій (дозволу) на здійснення певного виду діяльності.
Серед переваг запровадження обов'язкового страхування можна виділити наступні:
- зменшує витрати державного бюджету за деякими видами ризиків;
- привчає населення до страхування та підвищує його страхову культуру;
- застерігає громадян від безтурботного відношення до ризиків, які вони можуть недооцінювати і які можуть завдати серйозної шкоди третім особам;
- не дає можливості виключати деякі ризики з системи добровільного страхування і підтримує рівновагу на ринку страхування в цілому.
Серед недоліків запровадження обов'язкового страхування слід зазначити такі:
- мінімальні вимоги до обов'язкового страхування часто бувають завищеними, що створює певні складності при здійсненні операцій перестрахування в інших країнах;
- вплив держави (протекція певних страховиків, встановлення додаткових умов ліцензування тощо);
- правила обов'язкового страхування усувають або у всякому разі значно скорочують повноваження страховика щодо запобігання страхувальником заподіяння шкоди (при добровільному страхуванні страховик може вимагати вжиття превентивних заходів, обумовити розмір страхового платежу, франшизи в залежності від превентивних заходів, прийнятих страхувальником тощо);
- негнучкість обов'язкового страхування, що не сприяє реальної оцінки ризику;
- контроль за дотриманням виконання вимог обов'язкового страхування вимагає додаткові витрати як з боку державних органів, так і страховиків (наприклад, останні повинні повідомити відповідний державний орган або відповідну установу про те, що договір страхування припинено, або надати докази його поновлення);
- обов'язкове страхування ліквідує почуття персональної відповідальності, що сприяє шахрайству;
- обов'язкове страхування може бути корисним тільки в тому випадку, коли контроль за застрахованими ризиками здійснюється з такою же старанністю, як і за добровільним;
- існування обов'язкового страхування стає причиною несприятливих рішень судами відносно ступеня відповідальності застрахованої особи, оскільки страхове відшкодування все рівно буде виплачено страховиком.
Таким чином, в обов'язковому страхуванні є не тільки плюси. Повна його відсутність також погано для суспільства і його громадян, але не краще і його невиправдане поширення. Стає очевидним, що розгляд цього питання вимагає збалансованого політичного та економічного підходу. З цього приводу очевидні два висновки:
1) обов'язкове страхування повинне бути обмежене тими сферами діяльності, де це дійсно необхідно;
2) його необхідно вводити тільки там, де можливий за ним контроль при помірних витратах.
Основними принципами обов'язкового страхування повинні бути:
- законність, що передбачає проведення на основі законодавства, що встановлює порядок та умови здійснення видів обов'язкового страхування;
- загальність для груп страхувальників (фізичних або юридичних осіб), визначених законодавством;
- безперервність страхування тих майнових інтересів страхувальників, що підлягають обов'язковому страхуванню;
- обов'язковість виконання сторонами умов обов'язкового страхування;
- публічність здійснення обов'язкового страхування з урахуванням особливостей страхових ризиків і категорій страхувальників (застрахованих осіб).
Як свідчить досвід інших країн, вимога до страхувальника мати договір обов’язкового страхування може залишитися порожнім звуком без зазначення відповідних вимог контролю на законодавчому рівні. Зокрема, у разі запровадження нового виду обов'язкового страхування недостатньо виразити цю вимогу загальними словами, наприклад, “кожен лікар повинен застрахувати свою відповідальність перед третіми особами”.
Щоб уникнути неоднозначності та різного трактування, коли буде укладатися договір страхування з включенням або виключенням різних обмежень, у законі повинні бути викладені основні характеристики обов'язкового страхування [13].
Аналіз регулювання обов’язкового страхування в країнах-членах ЕС та СНД, дає можливість стверджувати, що його регулювання здійснюється з різним ступенем складності та рівнем правового акту. Деякі види викладені надзвичайно докладно, зокрема, цивільна відповідальність власників транспортних засобів, де ряд законів і правил установлюють певні вимоги, порядок контролю, покарання, права та обов'язки сторін, а також права потерпілих третіх осіб, гарантійний фонд та інші питання.
З іншого боку, законодавство ряду країн лише зазначає необхідність обов'язкового страхування та вказує, що певна особа зобов'язана нести відповідальність, не вдаючись у деталі.
У країнах з федеративним державним устроєм (США, Німеччина) умови обов'язкового страхування можуть встановлюватися на федеральному рівні, як єдині для всієї території, або відрізнятися в різних штатах або федеральних землях. Як правило, з обов'язкового страхування, що запроваджують спеціальним федеральним законом (наприклад, медичному), умови єдині. Регіональні розходження в умовах більше властиві обов'язково-договірному страхуванню.
В ряді країн існує окремий закон про обов’язкові види страхування або передбачається його прийняти. Наприклад, урядом Російської Федерації підготовлено законопроект “Про порядок здійснення обов’язкового страхування на території Російської Федерації”, що встановлює єдині принципи проведення обов’язкового страхування з метою створення правових та економічних умов забезпечення страховим захистом соціально значущих майнових інтересів громадян, юридичних осіб та держави.
В більшості країн ЕС навпаки вважають не доцільним прийняття окремого закону, який би регулював обов'язкове страхування в цілому, тобто іншими словами, створював загальну правову основу для такої діяльності. Іноземні експерти вважають, що обов'язкове страхування поширюється на занадто широку область, щоб воно регулювалося загальною нормативною базою, тому більш приватні аспекти цілком можуть підкорятися загальному законодавству. При цьому у тій або іншій системі права цілком достатнім є встановлення вимог щодо регулювання проведення, контролю або відповідальності, що стосуються обов'язкового страхування (наприклад, іспанське законодавство). Для обов'язкового страхування можуть бути передбачені більш вільні правила у випадку конфлікту законів. Права потерпілої особи стосовно страховика можуть бути розширені у всіх випадках обов'язкового страхування (наприклад, бельгійське і німецьке законодавство). Той самий орган може діяти як гарантійний фонд для різних видів обов'язкового страхування.
Для розвинених країн Заходу характерне також доручення певних видів обов'язкового страхування спеціально створюваним страховим пулам. Зокрема, у Німеччині діють федеральні пули з обов'язкового страхування відповідальності авіаперевізників, ядерного та фармакологічного страхування.
Наприкінці ХХ століття найбільше обов’язкових видів страхування було у Франції та Бельгії – 90 і 50 відповідно, найменше – в Греції та Ірландії – по одному [14]. На початку 2004 року в Польщі було 28, а в Російській Федерації – 32 види обов’язкового страхування, в т.ч. 23 види обов’язкового державного страхування.
В окремих країнах, наприклад, в Польщі існує три групи обов’язкового страхування. До першої відносяться повністю обов’язкові види страхування. Вони характерні тим, що передбачені в основному законі про страхування, мають єдині правила, страхові компанії отримавши ліцензії на їх здійснення, не мають права відмовити в укладенні договору страхування, існують штрафні санкції за відсутність договору страхування. До другої групи відносяться види страхування, згідно з якими існує обов’язок страхуватися. Такі види страхування передбачаються не основним законом про страхування, а іншими законодавчими актами, для них відсутні єдині правила і не передбачаються штрафні санкції за відсутність договору. До третьої групи відносяться так звані “умовно-обов’язкові” види страхування. Укладання договорів згідно з якими є обов’язковою умовою отримання дозволів або ліцензій на здійснення певних видів діяльності [15].
Узагальнюючи міжнародну практику обов'язкового страхування, можна виділити наступні тенденції [16]:
- чим старіше та багатіше на традиції страхова система країни, тим більше в ній кількості видів обов'язкового страхування і тим вище рівень виплат. Тому найменше видів обов'язкового страхування і найменші рівні виплат по них у колишніх соціалістичних країнах, хоча в міру формування ринку їхнє число неухильно збільшується, а “вигідність” для страховика зменшується;
- чим “жорсткіше” система державного регулювання страхового ринку, тим більше частка обов'язкових видів у загальному обсязі надходжень страхових платежів. У Великобританії, що практикує ліберальні підходи до регулювання, також як і у Німеччині, що застосовує тверде регулювання, діє досить велика кількість видів обов'язкового страхування, однак частка надходжень по них у Німеччині значно вище;
- чим більше розвинене в країні взаємне страхування, тим менше сфера застосування обов'язкового страхування. Це пов’язано з тим, що взаємне страхування забезпечує страховим захистом частину об'єктів, страхування яких комерційно нерентабельне, але суспільно необхідно; по тим з них, які не страхуються і на взаємній основі, держава вводить обов'язкове страхування.
Як свідчить практика, в деяких областях страхування може бути замінено іншими формами забезпечення, такими як банківська гарантія, що повинна використовуватися з обережністю, особливо у випадках, коли вимоги можуть пред'являтися в такій кількості, що вони можуть бути ефективно врегульовані тільки за допомогою механізму страхування. Наприклад, у Франції страхування суден з атомним реактором і танкерів може бути замінено альтернативною гарантією.
У деяких випадках обов'язкове страхування не потрібно саме по собі, а відповідний страховий захист може включатись до системи добровільного страхування. Зокрема, такий підхід використовується в Іспанії, де страхування від стихійних лих і терористичних актів включено до деяких видів страхування майна, а у Норвегії страхування від пожежі включає страховий захист від стихійних лих.
1. Основы страховой деятельности: Учебник // Отв. ред. проф. Т.А. Федорова. – М.: Издательство БЕК. – 1999. – 776 с.
2. Райхер В.К. Общественно-исторические типы страхования. Изд-во Академии наук СССР. – 1947. - с. 212
3. Шиминова М.Я. Государственное страхование в СССР: Правовые вопросы/АН СССР. Ин-т государства и права. Отв. ред. Н.С. Малеин. – М.: Наука. – 1987. - с. 33
4. Заруба О. Страхова справа: Підручник. – К.: Товариство “Знання”, КОО. - 1998. – 321 с.
5. К.Є. Турбина Страхование: теория и практика. Учебное пособие – М.: Анкил, 2003 – с. 704.
6. Страхування: Підручник / Керівник авто. колективу і наук. ред. С.С. Осадець – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. – 599 с.
7. В. Семеняка. Стан правового регулювання страхування при здійсненні космічної діяльності в Україні та основні напрямки його вдосконалення. – Страхова справа. – 4(8). 2002. – с . 65.
8. Заруба О. Страхова справа: Підручник. – К.: Товариство “Знання”, КОО. - 1998. – 321 с.
9. Страховое дело: Учебник // Под ред. Рейтмана Л.И. – М.: Банковский и биржевой научно-консультационный центр. – 1992. - с. 25
10. Шиминова М.Я. Государственное страхование в СССР: Правовые вопросы / АН СССР. Ин-т государства и права. Отв. ред. Н.С. Малеин. – М.: Наука. – 1987. - с. 33.
11. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. – К.: Вентурі. - 1997. – 544 с.
12. М. Жалкіна. Обязательное страхование: зарубежная практика. Страховое ревю, № 3, 2000, с. 35-36.
13. У певних галузях законодавець може тільки встановити основні принципи, так щоб деталі страхування були встановлені, наприклад, професійними організаціями та об’єднаннями.
14. Сульковська В. Фактори, котрі формували попит на страховий захист в Польщі в 90-х роках ХХ століття // вісник ТАНГ. – 2001. - №15. – С.19-24.
15. Шумелда Я. Страхування. Навчальний посібник для студентів економічних спеціальностей. – Тернопіль: Джура, 2004. – 280 с.
16. М. Жалкіна. Обязательное страхование: зарубежная практика. Страховое ревю, № 3, 2000, с. 35-36.
