До Господарського суду міста Києва звернулася Страхова компанія “Х” з позовом до Підприємства “У” про визнання страхового захисту по Генеральному договору співстрахування від хх.хх.1998 р. та Додатку від хх.хх.1998 р. щодо страхування повітряного судна ІЛ-78, бортовий номер “т” таким, що втратив чинність.
В обгрунтування пред’явлених вимог позивач зазначав, що хх.хх.1998 року між Підприємством “У” (страхувальник), з однієї сторони, Страховою компанією “Х” (страховик І), з другої сторони, та Страховою компанією “Z” (страховик ІІ), з третьої сторони, було укладено Генеральний договір співстрахування, предметом якого є надання страховиками страхувальнику страхового захисту по відношенню до збитків, що були спричинені при настанні страхового випадку, який настав в період дії договору, під час польотів, руління чи знаходження на землі, в разі повної загибелі чи пошкодження повітряних суден, для всього парку повітряних суден, що знаходяться в розпорядженні страхувальника та включених до договору на підставі додатків, які оформляються на кожне конкретне повітряне судно.
У відповідності з цим положенням, хх.хх.1998 року між зазначеними сторонами було підписано Додаток до Генерального договору співстрахування, у якому визначено, що застрахованим є повітряне судно ІЛ-78, бортовий номер “т”.
На підставі даного Додатку, співстраховики видали Підприємству “У” Страховий сертифікат, згідно з яким, страховики мають бути негайно повідомлені про заміну експлуатанта або зміну характеру ризику. У протилежному випадку страховий захист по відношенню до застрахованого повітряного судна є недійсним.
Майже аналогічне положення у вказаній частині передбачено підпунктом “в” пункту 10.2 Генерального договору, відповідно до якого страхувальник зобов’язаний у випадку зміни характеру ризиків, зокрема, заміни експлуатанта, здачі повітряного судна в оренду протягом однієї доби повідомити страховиків. Наразі будь-які збитки, що виникли внаслідок зміни характеру ризиків, не розглядаються і не відшкодовуються, якщо вони не були прийняті страховиками.
При цьому експлуатантом застрахованого повітряного судна згідно вказаного Додатку та Страхового сертифікату сторонами визначено Підприємство “У”. Відповідно до статті 5 Повітряного кодексу України експлуатант – це особа, організація або підприємство, що експлуатує повітряні судна чи пропонує свої послуги в цій галузі.
Згідно з пунктом 3.3 Генерального договору, страховий захист по договору надається всьому парку повітряних суден, вказаних у додатках, які Підприємство “У” експлуатує самостійно або передає в оренду, при умові письмового погодження з співстраховиками договору передачі повітряного судна в оренду. Лише при умові дотримання страхувальником цього договірного зобов’язання, орендар повітряного судна автоматично включається до складу застрахованих за відповідним Генеральним договором співстрахування. У разі відсутності такої письмової згоди, страховий захист на передане в оренду повітряне судно не поширюється.
Однак, на порушення договірних умов та статті 162 ЦК України, відповідно до якої одностороння зміна умов договору не допускається, відповідачем без письмового погодження з співстраховиками було укладено з авіакомпанією “Т” (нерезидент) договір від хх.хх.1998 року про передачу застрахованого повітряного судна (надалі – ПС) в оренду, змінено експлуатанта. А тому, Страхова компанія “Х”, керуючись статтями 6, 162 ЦК України та статтями 54-57 ГПК України, з метою захисту порушених відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів, просить суд визнати страховий захист по Генеральному договору співстрахування від хх.хх.1998 року та Додатку від хх.хх.1998 р. щодо страхування повітряного судна ІЛ-78, бортовий номер “т” таким, що втратив чинність.
До вирішення спору по суті, Страхова компанія “Z” на підставі статті 26 ГПК України заявила клопотання про залучення компанії як третьої особи у даній справі з самостійними позовними вимогами на стороні позивача. Клопотання судом було задоволено, оскільки Страхова компанія “Z” є стороною Генерального договору співстрахування, а вирішення спору може вплинути на його права та обов’язки по вказаному договору.
Водночас відповідач заявив клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на те, що у Вищому господарському суді України розглядається справа за його позовом до Страхової компанії “Х” та Страхової компанії “Z” про стягнення суми страхового відшкодування по зазначеному Генеральному договору співстрахування. Дане клопотання судом відхилено з посланням на ті обставини, що розгляд справи у ВГС України не перешкоджає вирішенню спору по суті даної справи, до того ж не вбачається правових підстав для застосування статті 77 ГПК України.
Заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що експлуатантом ПС виступало Підприємство “У”, яке, використовуючи застраховане ПС надавало транспортні послуги авіакомпанії “Т” на підставі укладеного договору від хх.хх.1998 р. про надання транспортних послуг, що підтверджується довідкою банківською установи про перерахування авіакомпанією “Т” грошових коштів на рахунок Підприємства “У” за надані послуги відповідно до вказаного договору.
Щодо договору про оренду повітряного судна, то згідно Угоди, укладеної між Підприємством “У” та авіакомпанією “Т”, договір оренди втратив чинність з дати підписання даної Угоди. Крім того, відповідач посилався на те, що сторони, предмет та підстави позову Страхової компанії “Х” є тотожні справі, що розглядається господарським судом за позовом Підприємства “У” про виплату страхового відшкодування. Предметом позову в обох випадках є правовідносини щодо виплати страхового відшкодування.
При цьому на замовлення Страхової компанії “Х”, Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України, була проведена науково-правова експертиза щодо визначення правової природи згадуваного договору на надання транспортних послуг повітряним судном з льотним та інженерно-технічним складом відповідача, оскільки, на думку позивача, за своїм змістом вказаний договір є договором про передачу повітряного судна в оренду. Ця проблема є визначальною для вирішення спірного питання розповсюдження страхового захисту у випадку виникнення у Підприємства “У” орендних відносин з третіми особами, так як відповідно до пункту 3.3 Генерального договору страховий захист надається при умові письмового погодження страхувальником з співстраховиками договору передачі повітряного судна в оренду.
При оцінці правової природи Договору транспортних послуг, як відзначили експерти, слід, насамперед, брати до уваги не його назву, а керуватись цивільно-правовим постулатом щодо визначення виду договору, виходячи з його змісту, характеру реальних правовідносин, що ним регулюються, і правових наслідків, які тягне за собою укладення договору. Якщо певну угоду укладено з метою приховати іншу угоду, то на підставі частини 2 статті 58 ЦК України можна вести мову про удавану угоду. А відповідно до пункту 14 Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (з наступними змінами) “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” і пункту 3 Оглядового листа Вищого арбітражного суду № 01-8/442 від 12.04. 2001 р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з орендними правовідносинами (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень та постанов)” в таких випадках слід визнавати, що сторони уклали саме ту угоду, ознакам якої відповідає укладений договір.
Відповідно до статті 6 Закону України “Про транспорт”, авіаційними підприємствами можуть надаватися транспортні послуги щодо перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти та інші види.
Загальні вимоги до договорів про перевезення пасажирів і вантажів визначено у статтях 358-368 ЦК України. При цьому детальні умови саме авіаційних перевезень регулюються положеннями Повітряного кодексу України.
Згідно з частиною першою статті 60 ПК України, повітряні перевезення виконуються на підставі договору. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачу), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (частина 1 статті 358 ЦК України)
Відповідно до цього визначення сторонами договору перевезення є перевізник і відправник (одержувач) вантажу. При цьому повітряним перевізником визнається будь-яка юридична чи фізична особа, яка виконує повітряні перевезення і має права експлуатанта авіаційної техніки (частина перша ст. 60 ПК України). Відправником у договорі перевезення є юридична або фізична особа, яка надає перевізнику вантаж для перевезення повітряним транспортом.
Факт укладення договору повітряного перевезення вантажу та його умови посвідчуються документом на перевезення, який видається авіаційним підприємством або уповноваженими ним організаціями чи особами (агентами) (частина 2 статті 60 ПК України). Відповідні форми документів (у даному випадку на перевезення вантажу) та правила їх застосування встановлюються органом державного регулювання діяльності авіації України (частина 4 статті 60 ПК України).
Виходячи з вищевикладеного і презюмуючи, що аналізований договір є договором перевезення, Підприємство “У” повинно було б виступати у договірних відносинах з авіакомпанією “Т” як повітряний перевізник, а авіакомпанія “Т” як вантажовідправник. Крім того, у відповідних договірних відносинах обов’язково повинна бути і сторона – вантажоодержувач, зв’язана договірними відносинами з авіакомпанією “Т”. Таких сторін в Договорі транспортних послуг немає.
Аналізований Договір про надання транспортних послуг не може бути віднесений і до такого різновиду договорів надання транспортних послуг, як договір фрахту (чартеру). Відповідно до вимог чинного законодавства, чартерне повітряне перевезення виконується на підставі договору чартеру (фрахтування повітряного судна) (стаття 61 ПК України), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати іншій стороні (фрахтувальнику) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодавству.
Договір чартеру повітряного судна регламентується і Наказом Мінтрансу України № 254 від 18 серпня 1996 р., пункт 3.19 якого визначає чартер повітряного судна як договір про фрахт повітряного судна, в якому зазначені сторони, розмір фрахту, період виконання конкретної за обсягом та номенклатурою роботи, позначення повітряного судна та вантажу, місце завантаження і призначення.
Укладення договору фрахту обов’язково передбачає визначення: а) розміру фрахту; б) періоду виконання конкретної за номенклатурою та обсягом роботи; в) позначення вантажу; г) місця завантаження і призначення. У даному випадку договір між сторонами також не спрямований на виникнення правовідносин фрахту повітряного судна.
На виникнення яких же відносин спрямоване волевиявлення сторін Договору транспортних послуг?
Детальний аналіз змісту зазначеного договору дає підстави стверджувати, що, незважаючи на назву відповідного договору, за своєю юридичною природою і сутністю цей договір в цілому належить до договорів майнового найму, одним із різновидів якого є договір оренди. Саме на виникнення правовідносин оренди спрямоване волевиявлення сторін Договору транспортних послуг.
ЦК України містить норми, які регулюють договірні відносини майнового найму (глава 25). Так, відповідно до статті 256 ЦК України, за цим договором наймодавець зобов’язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. При цьому право користування майном пов’язано з необхідністю володіння майном, тому наймач набуває також право володіння набутим майном.
Нормативно-правовим актом, який покликаний безпосередньо регулювати договірні відносини оренди повітряних суден, на момент укладання згадуваного Договору транспортних послуг, був Наказ Міністерства транспорту України від 08.08.1996 р. № 254, яким затверджено Правила з питань процедур експлуатаційної сертифікації та інспектування експлуатантів (Наказ втратив чинність на підставі Наказу Мінтрансу № 204 від 29.05.1998 р.)
Пунктом 9.1.2 цього Наказу передбачено, що договори оренди, чартеру або обміну повітряних суден між юридичними особами України та іноземної держави повинні відповідати чинному законодавству України, міжурядовим договорам (угодам) про повітряні сполучення, положенням Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, пов’язаним з нею додаткам та обов’язково повинні бути узгоджені в Укравіатрансі.
Згідно з пунктом 3.18 Наказу Мінтрансу України оренда повітряного судна – це договір майнового найму, за яким одна сторона (орендодавець) передає іншій юридичній або фізичній особі (орендарю) для тимчасового користування повітряне судно у відповідності з чинним законодавством України з обов’язковим розподіленням відповідальності за забезпечення безпеки польотів. У цьому випадку експлуатантом повітряного судна стає не його власник, а - орендар.
Порівняльний аналіз Договору транспортних послуг з Договором оренди показує, що за змістом ці договори майже ідентичні, за винятком їх назв та визначення загального предмету договору. Про те, що Договір транспортних послуг фактично є договором оренди повітряного судна, свідчать такі умови цього Договору:
а) Підприємство “У” передає повітряне судно у розпорядження авіакомпанії “Т”, яка в свою чергу по закінченню договірного строку зобов’язується його повернути (п.п. 7.2., 7.3., 5.1.16 Договору);
б) авіакомпанія “Т” зобов’язується забезпечувати експлуатацію повітряного судна (пункт 5.1.1 договору);
в) авіакомпанія “Т” самостійно отримувала дозволи на польоти повітряного судна (пункт 5.1.2);
г) Підприємство “У” надало повітряне судно авіакомпанії “Т”, яка здійснювала його експлуатацію у відповідності з діючими інструкціями тощо (пункт 5.2.1 договору);
д) авіакомпанія “Т” одноособово несе відповідальність за порушення міжурядових угод, урядових актів та митних правил при виконанні зобов’язань, взятих по цьому договору (пункт 9.4.);
е) плата за договором (пункт 3 додатку до договору) здійснювалася в прив’язці до “орендних годин”, тобто годин нальоту повітряного судна, в той час, як при перевезеннях плата здійснюється безпосередньо за виконання перевезення вантажу. Це значить, що повітряне судно було надано авіакомпанії “Т” у володіння та користування;
є) пункт 1.3 Договору встановлює заборону передачі авіакомпанією “Т” повітряне судно у суборенду, а відомо, що суборендні відносини є вторинними по відношенню до орендних;
ж) положеннями Договору транспортних послуг, що свідчать про фактичні орендні відносини між сторонами, є також пункти 5.1.3, 5.1.4., 5.1.6., 5.1.18., 5.2.1., 2.3., 3.3-3.5., 5.1.8-5.1.13., 5.1.19., 5.1.21 та ін.
Такі договірні умови свідчать про те, що повітряне судно вибуває з володіння Підприємства “У” у розпорядження авіакомпанії “Т”, яка в свою чергу самостійно здійснює експлуатацію повітряного судна та несе відповідальність за дотриманням правил експлуатації. Додатковим аргументом до цього є існування Договору на транспортні послуги від хх.хх.1998 року, самостійно укладеного між авіакомпанією “Т” як перевізником і фірмою “С” як вантажовідправником щодо перевезення вантажу за маршрутом від “А” до “Б”.
Дослідивши зібрані докази по справі та за заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив таке.
хх.хх.1998 року між Підприємство “У” (орендодавець), з однієї сторони, і авіакомпанією “Т” (орендар), з другої сторони, було укладено договір на оренду повітряного судна ІЛ-78, бортовий номер “т” з льотним та інженерно-технічним складом орендодавця. Тобто, предметом договору оренду є повітряне судне, що застраховане співстраховиками на умовах Генерального договору співстрахування та додатків до нього.
На підставі даного договору оренди, як свідчить наказ Підприємства “У” від хх.хх.1998 р., передбачено відрядження персоналу для виконання зазначеного договору. Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на те, що вказаний договір оренди у відповідності з діючим на той час законодавством України не зареєстрований у Департаменті авіаційного транспорту та не був виконаний сторонами.
Відповідні доводи відповідача є помилковими, оскільки пункт 3.3 Генерального договору співстрахування передбачає лише погодження страхувальником з співстраховиками договору передачі повітряного судна в оренду. А тому факт реєстрації договору або його виконання не впливає на договірне зобов’язання страхувальника щодо його обов’язку письмового погодження.
У даному випадку підписавши договір оренди з авіакомпанією “Т”, страхувальник повинен був у встановлені Генеральним договором співстрахування строки письмово повідомити про це співстраховиків. При умові прийняття співстраховиками таких змін, страховий захист автоматично розповсюджувався на дане повітряне судно.
На порушення істотної договірної умови, яка впливає на чинність страхового захисту відносно застрахованого повітряного судна, страхувальник письмового не погодив з співстраховками договору передачі повітряного судна в оренду. Доповнення до Генерального договору співстрахування у зв’язку з фактом укладання страхувальником відповідного договору оренду повітряного судна сторонами не підписувалося.
Крім того, окрім письмового погодження договору про передачу повітряного судна в оренду, страхувальник відповідно до п. “в” пункту 10.2 Генерального договору співстрахування зобов’язаний у разі заміни експлуатанта повітряного судна письмово повідомити співстраховиків. Порядок і умови відповідного погодження аналогічні договору оренди. Невиконання цього зобов’язання, за умовами договірних зобов’язань між сторонами також означає не поширення страхового захисту на відповідне повітряне судно.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Згідно з частиною 2 статті 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Звідси факт здійснення повітряного перевезення повинен підтверджуватися згідно статті 29 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944 р., зокрема такими документами, які кожне судно має на борту: маніфест і детальні декларації на вантаж.
Водночас договір про надання транспортних послуг вважається укладеним в момент здачі вантажу авіаційному підприємству для перевезення. Тобто, договірне зобов’язання по перевезення вантажу виникає в момент прийняття перевізником від відправника вантажу разом з транспортним документом.
Проте відповідач у відповідності з вищезазначеними вимогами чинного процесуального законодавства не довів, що Підприємство “У” здійснювало повітряне перевезення на замовлення авіакомпанії “Т” (заявки авіакомпанії на перевезення вантажу, заявки Підприємства “У” на виконання рейсу, документи на перевезення суду не надано). Тому слід визнати, що між сторонами (Підприємством “У” та авіакомпанією “Т”) не існувало реальних відносини щодо надання транспортних послуг (здійснення перевезення вантажів).
Напроти, у документах господарської справи знаходиться договір про надання транспортних послуг від хх.хх.1998 р., укладений між авіакомпанією “Т” (перевізник), з однієї сторони, та фірмою “С” (вантажовідправник), з іншої сторони. Цей договір передбачає здійснення авіакомпанією “Т” на повітряному судні ІЛ-78 № “т” повітряних перевезень вантажів на замовлення фірми “С”.
Цією авіакомпанією, як свідчить Flight Plan (завдання на політ), заповнений екіпажем повітряного судна ІЛ-78, хх.хх.1998 р. авіакомпанією “Т” на повітряному судні ІЛ-78 № “т” виконувався міжнародний рейс “№” за маршрутом від “А” до “Б”. Це підтверджується паливною накладною про заправлення повітряного судна для виконання зазначеного міжнародного рейсу.
Позивачем надано Сargo Manifest та Air Waybill на міжнародне перевезення вантажу, що здійснювалося хх.хх.1998 р. З цих документів видно, що хх.хх.1998 р. авіакомпанія “Т” на повітряному судні ІЛ-78 виконувала міжнародний рейс “№” за маршрутом “А” до “Б” по перевезенню вантажу фірми “С”. У даних документах авіакомпанія “Т” значиться як експлуатант (оператор) повітряного судна щодо міжнародного перевезення вантажу фірми “С”. Таким чином, відповідачем порушено договірне зобов’язання щодо експлуатанта повітряного судна, а тому на зазначене повітряне судно, бортовий номер “т” страховий захист, передбачений Генеральним договором співстрахування та додатком згідно Страхового сертифікату не поширюється.
Обставина експлуатації хх.хх.1998 р. авіакомпанією “Т” повітряного судна, що є власністю Підприємства “У” підтверджується також її реєстраційним знаком “№”, котрий відповідно до статті 20 Конвенції має кожне повітряне судно, що здійснює міжнародні польоти.
Згідно Додатку № 7 до Конвенції “Національні і реєстраційні знаки повітряних суден” та документ ІКАО Doc 8585|/118 “Умовні позначення льотно-експлуатаційних агентств, авіаційних уповноважених органів і служб” трьохлітерні умовні позначення можуть використовуватись в пізнавальному індексі повітряного судна, як прийнято в плані польоту і відповідних повідомленнях.
Відповідно до пункту “а” статті 2.1 Додатку № 7, трьохлітерні умовні позначення реєструються для льотно-експлуатаційних агентств, що здійснюють авіатранспортні перевезення і за вимогою держави юрисдикції, їм необхідне умовне позначення з правом виключного користування. Позивні “№” згідно Додатку № 7 належить авіакомпанії “Т”. При цьому відповідачу присвоєно такий трьохлітерний позивний як “К”.
Одночасно згідно статті 1.2 Додатку № 7 одне і те ж умовне позначення не підлягає реєстрації для більш ніж одного льотно-експлуатаційного агентства, уповноваженого органу чи служби. При цьому використання відповідачем позовного іншої авіакомпанії з Укравіатрансом не погоджувалось (лист в матеріалах справи).
Виходячи з даних фактичних обставин, має місце заміна експлуатанта повітряного судна з Підприємства “У” на авіакомпанію “Т”. Оскільки така заміна з співстраховиками не погоджена, тому страховий захист, передбачений Генеральним договором від хх.хх.1998 р. і Страховим сертифікатом до нього від хх.хх.1998 р. не поширюється на повітряне судно ІЛ-78, бортовий номер “т”.
Доводи відповідача про те, що експлуатантом повітряного судна було Підприємство “У” не знайшли в документах господарської справи будь-якого підтвердження. Тому, господарський суд вважає дані заперечення необгрунтованими.
Посилання відповідача, що предметом позову є правовідносини щодо виплати страхового відшкодування суд вважає неправомірним, оскільки відповідним предметом є матеріально-правова вимога позивача про визнання страхового захисту таким, що втратив чинність. Ця вимога опосередковується страховими правовідносинами, які випливають з Генерального договору співстрахування та Додатку до нього.
Керуючись викладеним та статтями 49, 82-85 ГПК України, договорами між сторонами, Господарський суд міста Києва вирішив позов задовольнити.
Примітка: на момент підготовки матеріалу до друку, відповідачем подано апеляційну скаргу на дане рішення Господарського суду міста Києва і справа знаходиться на розгляді Київського апеляційного господарського суду.
