Успішний розвиток кредитування, незалежно від того, хто виступає в ролі кредитора, – чи це комерційний банк, кредитна спілка, чи це державна фінансова установа, – неможливий без механізму забезпечення повернення кредиту за умови дотримання прав кредиторів та позичальників. Усвідомлення позичальником невідворотності відповідальності за порушення умов надання кредиту є стимулом до вжиття ним всіх можливих заходів для ефективного використання та вчасного повернення кредиту. Впевненість кредитної установи у тому, що наданий нею кредит буде вчасно повернуто, є однією із запорук збільшення обсягів кредитування та покращення умов надання кредитів.
Розглянемо основні складові механізму повернення кредиту, якими, зокрема є:
а) оцінка кредитоспроможності позичальника під час видачі кредиту;
б) моніторинг кредиту та попередження його неповернення;
в) звернення стягнення на заставу або інше забезпечення кредиту;
г) звернення стягнення на майно через процедуру банкрутства.
Оцінка кредитоспроможності позичальника
Попередній аналіз бізнесу та пов’язаних з ним ризиків є формальною передумовою видачі кредиту. Такий аналіз здійснюється за загальними принципами та технологіями, що застосовуються банківськими системами різних країн світу й Україна не є винятком у цьому. Зокрема, комерційні банки аналізують діяльність потенційного позичальника, визначають його кредитоспроможність, прогнозують ризик неповернення кредиту і приймають рішення про надання або відмову у наданні кредиту.
Згідно з Положенням Національного Банку України “Про кредитування”, основними критеріями оцінки кредитоспроможності позичальника в Україні є:
- Забезпеченість власними коштами не менш як на 50% усіх видатків.
- Репутація позичальника (кваліфікація, здібності керівника, дотримання ділової етики, договірної та платіжної дисципліни).
- Якість продукції, що випускається, характер послуг, які надаються, попит та конкурентноздатність на внутрішньому та зовнішньому ринках.
- Сприятливість економічної кон’юнктури (перспективи розвитку позичальника, наявність джерел коштів для капіталовкладень).
Під час здійснення оцінки кредитоспроможності позичальника аналізу підлягають такі документи:
- Матеріали з надання кредиту ( боргові зобов’язання, гарантійні листи).
- Фінансово-економічна інформація (бухгалтерські баланси, звіти про прибутки та збитки, бізнес-плани).
- Матеріали про кредитоспроможність позичальника (довідки, отримані від інших банків, запити, листування, звіти аудиторських фірм тощо).
Така система оцінки ризиків під час видачі кредиту повністю узгоджується зі світовими стандартами і правилами. Проте під час застосування цих положень на практиці по відношенню до сільськогосподарських позичальників в Україні постають певні проблеми. Серед них, зокрема, відсутність кредитної історії потенційного позичальника, відсутність ресурсів та підготовлених кадрів у комерційних банках для адекватної оцінки стану та перспектив розвитку конкретного сільськогосподарського бізнесу, не ведення сільськогосподарськими підприємствами необхідного фінансового обліку тощо. Все це спричиняє поміркованість у кредитуванні українськими банками аграрного бізнесу, що виявляється в обмеженні обсягу кредитів та встановленні завищених процентних ставок як премії за ризик.
Водночас, останнім часом поступово зростає інтерес комерційних банків до кредитування аграрного сектора з огляду на обнадійливі перспективи розвитку цього сектора та необхідність розширення банками своєї клієнтської бази. Сільськогосподарські виробники, з свого боку, дедалі більше усвідомлюють необхідність адекватного відображення своєї діяльності у фінансовій звітності. Отже, покращення якості оцінки ризиків під час видачі кредиту в Україні потребує заходів щодо навчання банківських працівників методам розуміння та оцінки сільськогосподарського бізнесу, а сільськогосподарських виробників – методам фінансового управління та обліку їхньої діяльності.
Моніторинг кредиту та попередження його неповернення
Навіть за умови ефективного функціонування механізму застави, кредитні установи більше зацікавлені у тому, щоб клієнти вчасно повертали кредит, ніж у тому, аби їм доводилося повертати свої кошти шляхом реалізації заставного майна. Тому багато комерційних банків та кредитних спілок вважають за потрібне тримати постійний зв’язок з клієнтом, перевіряти хід використання клієнтом наданого кредиту та допомагати йому в разі необхідності вирішувати питання управління фінансами підприємства для сприяння поверненню цього кредиту.
Для того, щоб кредитна установа могла достовірно оцінити перспективу повернення клієнтом кредиту та вчасно запобігти негативному розвитку подій, можна застосовувати такі заходи:
(1) Здійснювати неперервний аналіз та прогноз зовнішньої та внутрішньої економічної кон’юнктури, а також умов функціонування тієї галузі, до якої належить бізнес клієнта (попит та пропозицію, віддаленість від джерел постачання ресурсів та ринків збуту продукції, державне втручання/ державна підтримка галузі); використовувати цю інформацію для надання кваліфікованих порад з управління бізнесом;
(2) Зобов’язувати клієнта надавати фінансові звіти про свою діяльність з встановленою періодичністю (відслідковувати рух капіталу, рух готівки та баланс доходів та витрат). Порівнювати фінансові показники клієнта з середніми по галузі в поточному році, та з власними показниками цього клієнта за минулі роки). Аналізувати весь бізнес клієнта, а не тільки проект, на який було видано кредит. Використовувати цю інформацію для надання клієнту кваліфікованих порад з управління фінансами;
(3) Зобов’язувати клієнта страхувати свої виробничі ризики;
(4) Попередити клієнта про близькість дати сплати боргу. Спонукати його до того, аби він заздалегідь поінформував про наявність проблем, що можуть зашкодити йому повернути кредит. У випадку виявлення проблем розробити план повернення кредиту разом з клієнтом.
(5) В разі неспроможності клієнта вчасно повернути борг запропонувати та узгодити з клієнтом варіант вирішення проблеми. У деяких випадках комерційному банку вигідніше видати клієнту, що має хорошу репутацію в минулому та перспективи розвитку свого бізнесу, новий кредит та утримати частину його в рахунок сплати боргу, ніж розпочати процедуру примусового стягнення боргів. Якщо вже не можна уникнути продажу майна підприємства для повернення боргу, то банк може дозволити зробити це самому підприємцю, у такому випадку майно реалізується на кращих умовах, що вигідно обом сторонам, у тому числі й банку, який уникає транзакційних витрат, пов’язаних з реалізацією майна. Добровільна ліквідація підприємства також має переваги над процедурою банкрутства.
Звернення стягнення на заставу або інше забезпечення кредиту
Наступним важливим елементом механізму повернення кредиту є звернення стягнення на заставу або інше забезпечення кредиту. Попри відмінності у видах забезпечення кредиту та способах їх використання в різних країнах, існують певні перевірені часом закономірності. Так, земельні ділянки у більшості країн використовуються як застава при отриманні довгострокових кредитів, при цьому не існує єдиних для всіх країн часових меж, які б визначали довгостроковий кредит. Зокрема, у Швеції довгостроковим вважають кредит на термін понад 20 років, проте вже під час видачі середньострокового кредиту, яким вважають кредит на термін від 5 до 20 років, використовують так зване “реальне” забезпечення (земельну ділянку або нерухомість). У Німеччині землю використовують як забезпечення під час видачі кредиту на строк від 5 до 25 років. Отже, незважаючи на розбіжності у термінології, можна сказати, що кредитування на строк понад 5 років, як правило, вимагає використання землі в якості застави.
З цього можна зробити висновок, що перспективи розвитку довгострокового кредитування в Україні значною мірою пов’язані з можливістю використання землі в якості застави. Довгострокове кредитування виробників сільськогосподарської продукції у нашій країні матиме основу для розвитку лише тоді, коли буде залагоджено всі питання, пов’язані з переходом землі у власність селян та реєстрацією прав на неї, а також закінчиться дія мораторію на відчуження земельних ділянок, передбачена Перехідними положеннями Земельного Кодексу.
Для розвитку довгострокового кредитування сільськогосподарського виробництва в Україні потрібна ще одна складова – наявність “довгих” коштів у банківській системі та готовність цієї системи кредитувати аграрний сектор економіки. Ситуація, що склалася на сьогодні у банківській системі України з точки зору її спроможності надавати довгострокові кредити, загалом є сприятливою та має перспективи подальшого сприятливого розвитку. Українські банки мають надлишкову ліквідність, і цей факт спонукає їх до збільшення обсягів довгострокового кредитування, аби підвищити ефективність управління надлишковими ресурсами. Крім того, останнім часом відбуваються зміни у законодавстві, які мають на меті збільшити обсяг довгострокового кредитування економіки. Зокрема, 19 серпня 2002 року набрала чинності Постанова Національного Банку України про порядок рефінансування ним комерційних банків, які здійснюють кредитування довгострокових інвестиційних проектів. Згідно з цим документом, комерційні банки зможуть отримувати ресурси НБУ на термін до трьох років за фіксованою ставкою, що відповідає обліковій ставці НБУ на момент здійснення такого рефінансування (на сьогодні ця процентна ставка складає 8%).
Короткострокове та середньострокове кредитування дозволяє використовувати як забезпечення будь-які ліквідні активи, зокрема, виробниче обладнання, техніку, особисте майно. У Швеції широко використовують заставу майнових прав, наприклад, корпоративні облігації, план оренди з викупом та майбутній платіж ЄС (субсидії ЄС), який фермер отримує після збирання врожаю. У Німеччині в якості застави можна використовувати страховку на майбутній врожай.
Світовий досвід свідчить про те, що для ефективного використання застави як забезпечення кредиту, необхідно створити доступну і прозору систему реєстрів землі, нерухомого та рухомого майна, що перебувають у заставі. Зокрема, з реєстрів земельних ділянок можна швидко отримати надійну інформацію про земельну ділянку, яка пропонується у заставу (її розмір, історію переходу прав власності від одного власника до іншого, ціни, за якими її раніше було продано, теперішню вартість до оподаткування, список закладних тощо). В одних країнах (зокрема, у Швеції), такий реєстр є державним, в інших (зокрема, Канаді) завдання підтримки такого реєстру виконує приватна компанія, проте її діяльність підлягає державному ліцензуванню та контролю.
В Україні застава є найбільш розповсюдженим видом забезпечення кредиту. Водночас, крім звернення стягнення на заставу, в Україні практикують також звернення стягнення до гарантів (поручителів) та звернення стягнення за виконавчим дорученням у позасудовому порядку.
Хоч оформлення майна в заставу майже завжди є формальною умовою видачі кредиту, не можна говорити про те, що наявність застави в сьогоднішніх умовах гарантує кредитору повернення кредиту чи можливість з найменшими втратами компенсувати частину боргу шляхом реалізації заставного майна.
У чому ж полягають причини такої ситуації і що потрібно зробити, щоб забезпечення кредиту, зокрема, застава, повною мірою виконували свою функцію?
Перша причина полягає в тому, що в Україні на сьогодні не діє прозора, повна, та надійна система реєстрів земельних ділянок та майна, що перебувають у заставі.
Реєстрація застав в Україні здійснюється на підставі Закону України “Про заставу” та спеціальних підзаконних актів, що регламентують створення та функціонування окремих реєстрів. Зокрема, реєстрація земельних ділянок має здійснюється на підставі Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах (Держкомземі). Проте, хоча створення єдиної системи земельного кадастру розпочалося ще у 1997 році, вона ще й досі не існує як цілісна система.
Щодо реєстрації заставленого майна, то в Україні існує два державних реєстри – Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна та Державний реєстр застав рухомого майна. Держателем обох реєстрів є Міністерство юстиції України, а реєстраторами – державні нотаріальні контори, державні нотаріальні архіви, приватні нотаріуси, що уклали угоди з Адміністратором відповідного реєстру – державним підприємством “Інформаційний центр” Міністерства юстиції України.
Однак, ті фрагменти системи, які на сьогодні існують, не можуть гарантувати кредитору захист його прав в разі неповернення кредиту, оскільки:
- Система загалом не є прозорою. Коло організацій та осіб, які мають право на отримання інформації з реєстрів, або чітко не встановлено у Постановах про створення відповідних реєстрів, або ж є досить вузьким. Крім того, законодавство не регламентує умов надання інформації з реєстрів, зокрема, абсолютних меж або механізму обчислення вартості послуг, а також переліку обов’язків організації-утримувача реєстру щодо надання цієї інформації.
- Інформація, яку містить реєстр, не є повною (вичерпною), тобто той факт, що перевірка реєстру не засвідчила факту обтяженості майна попередніми зобов’язаннями, повністю не гарантує відсутність таких зобов’язань. Причина такої ситуації полягає у тому, що в Україні не існує єдиного централізованого реєстру застави (крім двох вже згаданих реєстрів нерухомого та рухомого майна, держателем яких є Міністерство юстиції, існує ще також внутрішній реєстр банківської системи), і питання про те, яка організація має утримувати такий реєстр, все ще є предметом дискусії. Крім того, хоча внесення інформації до реєстру застави формально є обов’язковим, існуючі процедури не виключають ситуацію, за якої насправді заставлене майно не було внесене до реєстру.
- Не передбачено відповідальності організації-утримувача реєстру за неповноту наданої інформації, яка спричинила збитки кредитора (заставоутримувача), а також не існує механізму компенсації йому таких збитків (це, скажімо, можна було би зробити через систему страхування чи систему накопичення резервного фонду).
Отже, важливою передумовою ефективного функціонування механізму застави є створення системи реєстрів, яка би задовольняла вимогам прозорості (доступності інформації та умов її надання), повноти (за рахунок обов’язковості для внесення в неї інформації під час здійснення відповідних операцій купівлі, продажу, оренди, застави) та надійності (гарантування відповідальності організації-утримувача за достовірність та повноту наданої інформації). Після прийняття нового Земельного кодексу, на часі постало питання прийняття низки законів та підзаконних актів, які покликані врегулювати, зокрема, й питання реєстрації застави. Серед таких проектів перебуває Проект Закону “Про реєстрацію прав на нерухоме майно”, поданий Державним Комітетом по земельних ресурсах. Якнайшвидший розгляд та прийняття цього Закону має стати кроком у розв’язанні проблеми належної реєстрації заставленого майна.
Друга причина того, що застава не дає кредиторові достатньої гарантії щодо повернення боргу чи отримання компенсації за нього, полягає у недосконалості системи прийняття та виконання (впровадження) судових рішень в Україні.
Якби обидві сторони, боржник та позичальник, достеменно знали, що, в разі неповернення кредиту, реалізація застави може бути здійснена оперативно та з найменшими втратами, то боржник докладав би максимум зусиль для повернення боргу, а кредитор почувався більш захищеним та схильним надавати кредит. Тому, вдосконалення процедур прийняття та виконання судових рішень є абсолютно необхідною передумовою ефективного використання застави.
__________________________________________
Що потрібно для розвитку іпотеки в Україні?
Вже минуло кілька років з того часу, як Президент України та Уряд проголосили створення іпотеки, зокрема, іпотеки землі, одним з пріоритетних завдань. Проте досі не досягнуто суттєвого прогресу на цьому шляху. І справа тут не тільки в повільності процесу прийняття нового Земельного Кодексу та Закону про іпотеку. Є деякі базові принципи, без дотримання яких навіть досконало розроблене законодавство не забезпечить ефективного впровадження та функціонування системи. Ці принципи виклав у своєму виступі під час Конференції пан Джастін Т. Холл, спеціаліст Центру Комерційного Права, Агентство США з міжнародного розвитку:
(1) Застава / іпотека має сенс лише тоді, коли кредитори мають можливість реалізувати її у випадку невиконання зобов’язань іншою стороною.
(2) У випадку невиконання зобов’язань боржником, забезпечений кредитор має змогу задовольнити свої вимоги за кредитом шляхом вступу у володіння та продажу закладеного майна, що має результатом повну втрату боржником всіх прав на своє майно.
(3) Для того, аби система іпотеки функціонувала та була привабливою для кредиторів, позбавлення права викупу заставленого майна повинно бути реальною можливістю, яку розуміє та з якою погоджується позичальник, яку підтримує уряд і яку приводять до виконання суди.
(4) Розвиток іпотеки вимагає від усіх гілок влади взяття на себе зобов’язання, що іпотечна угода буде реалізуватися відповідно до її умов, і що законодавство не передбачає ніяких винятків, які б могли позбавити кредитора прав на майно і які могли б базуватися на зовнішніх факторах, що спричинили невиконання боржником своїх зобов’язань. Ситуації, які спричинили невиконання боржником його зобов’язань, забезпечених іпотекою, у багатьох випадках складаються не з вини боржника, а є наслідком факторів, над якими він не має контролю. Але це не є підставою для порушення прав кредиторів.
(5) Якщо кредитори не будуть впевнені, що вони зможуть повернути собі борг через реалізацію заставленого майна, то іпотечного кредитування в Україні ніколи не існуватиме.
_________________________________________
Ефективному використанню застави як засобу повернення боргу перешкоджає також нерозвиненість інфраструктури аграрного ринку, через що знижується ліквідність заставлених активів.
Так, зокрема, худоба, яку сільськогосподарські виробники мають у своєму розпорядженні в розвинених країнах є цілком ліквідним активом, а отже, досить швидко може бути реалізована кредитною установою в разі звернення на неї стягнення як на заставлене майно. Натомість, на думку іноземних кредитних спеціалістів, за таких можливостей, які існують в Україні для продажу худоби, вони не погодилися б приймати худобу в якості застави для забезпечення повернення кредиту.
Таким чином, третьою важливою передумовою ефективного функціонування механізму застави є розвиток аграрного ринку в напрямку спрощення процедур та скорочення транзакційних витрат, пов’язаних з реалізацією продукції.
Звернення стягнення на майно через процедуру банкрутства
З 1 січня 2000 року в Україні введено в дію Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Згідно з цим законом, щодо боржника застосовують такі судові процедури банкрутства, як:
- Розпорядження майном боржника.
- Мирова угода.
- Санація (відновлення платоспроможності боржника).
- Ліквідація банкрута.
Справи про банкрутство, підвідомчі господарським судам, розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Справу відкривають за заявою боржника чи кредитора.
Вимоги кредитора можуть бути або не бути забезпечені заставою.
Нова редакція Закону “Про банкрутство” ввібрала в себе новітню ідеологію щодо відшкодування боргів через судову процедуру банкрутства, яка відповідає визнаним міжнародним нормам. Зокрема, у Законі втілено принцип, що захищеними мають бути як права кредиторів, так і права позичальників. Цей принцип насамперед знайшов своє відображення у назві Закону “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, чим підкреслено, що головною метою процедури банкрутства є відновлення платоспроможності боржника. Законом введено цілу низку заходів, які покликані запобігти визнанню боржника банкрутом та ліквідації його бізнесу. Зокрема, йдеться про розпорядження майном боржника, мирову угоду, досудову та судову санацію.
Порівняно з попередньою редакцією Закону, значно розширено коло осіб, які підпадають під процедуру банкрутства (можуть бути визнані банкрутом). Тепер до цього кола належать споживчі кооперативи, благодійні та інші фонди, а також фізичні особи-підприємці.
Через те, що новий Закон запроваджує деякі нові процедури, він також розширює коло посадових осіб, що беруть участь у процедурі банкрутства. Так, Законом було запроваджено посади розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора та посаду арбітражного управляючого, який має право виконувати всі перелічені функції (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора) на будь-якій стадії впровадження справи про банкрутство.
Незважаючи на те, що новий Закон “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, загалом відповідає міжнародним нормам щодо принципів організації та процедур судової процедури банкрутства, практична реалізація норм цього Закону в Україні є недосконалою, що ускладнює, а у багатьох випадках унеможливлює отримання кредитором належного йому відшкодування.
Отже, як вже зазначалося у цьому документі раніше, абсолютно необхідною передумовою функціонування механізму повернення кредиту є вдосконалення процедур прийняття та виконання судових рішень.
