Добровільне накопичувальне пенсійне забезпечення


У 1998 році Україна ступила на шлях реформування пенсійної системи.

Старт пенсійної реформі дав Президент, подаючи 27 червня 1998 року Верховній Раді “Основні напрямки реформування пенсійного забезпечення”. За 3 роки зроблено немало для реалізації пенсійної реформи і вже ні у кого не виникає сумнівів щодо її необхідності.

Важливу роль в реалізації пенсійних перетворень відіграє уряд, який, зокрема, розробив і затвердив “Концепцію пенсійної реформи в Україні”. Цей документ передбачає існування трирівневої системи пенсійного забезпечення. Перший рівень - обов’язкове загальнодержавне пенсійне забезпечення (солідарна система), другий - обов’язкові індивідуальні пенсійні рахунки, наявність котрих дозволяє платнику податків отримувати пенсію за віком, виходячи з суми, яка була нагромаджена ним, і третій рівень, про який піде мова нижче - добровільне (недержавне) пенсійне забезпечення, яке дозволяє майбутньому пенсіонеру отримувати недержавну пенсію (добровільна приватна нагромаджувальна система).

Добровільна нагромаджувальна система дає змогу громадянам, що мають бажання отримувати вищі пенсії і можливість сплачувати більші внески протягом періоду трудової діяльності, підтримувати бажаний життєвий рівень після виходу на пенсію, створивши джерело додаткової пенсії. Ця система є несуттєвим джерелом доходів для низько і середньооплачуваних категорій є важливим джерелом пенсійних доходів для високооплачуваних категорій працівників. При добровільному нагромаджувальному пенсійному забезпеченні відбувається перерозподіл доходів одного учасника протягом його життєвого циклу. На відміну від солідарної, у випадку застосування нагромаджувальної системи відсутній який-небудь перерозподіл коштів (доходу) між різними поколіннями.

Основними суб’єктами недержавного пенсійного забезпечення є недержавні пенсійні фонди (НПФ), компанії з управління активами, банки, страхові компанії. Недержавне пенсійне забезпечення базується на залученні добровільних внесків громадян за відомими пенсійними схемами з метою інвестування в різноманітні активи (акції, облігації, державні цінні папери, банківські сертифікати та ін.) для отримання прибутку (інвестиційного доходу), який забезпечить їм додаткову пенсію.

Існує чотири основні форми недержавного пенсійного забезпечення:
- шляхом відкриття спеціальних рахунків в банківських інститутах;
- шляхом страхування життя в страхових компаніях при укладенні відповідних договорів страхування;
- шляхом участі у відкритих пенсійних фондах, які створюються і управляються спеціалізованими компаніями (наприклад, компаніями з управління активами) або в спеціалізованих пенсійних фондах, учасники яких повинні відповідати певним професійним або іншим вимогам;
- шляхом створення та участі в траст-фондах та взаємних фондах.

Більшість схем приватного пенсійного страхування належать до однієї з перелічених форм. Також існують інші форми недержавного пенсійного страхування, за яких не створюються спеціальні юридичні особи — пенсійні фонди. Прикладом може слугувати пенсійне забезпечення працівників за рахунок власних фондів підприємств.

Основною проблемою впровадження недержавного пенсійного забезпечення є недовіра населення до різноманітних фінансових інститутів, особливо тоді, коли йде мова про інвестування грошових коштів на тривалий період ( а недержавне пенсійне забезпечення передбачає внесення коштів на протязі 20-30 та більше років).

Причиною цього є вплив різних факторів, таких як: знецінення вкладів в Ощадбанку СРСР, наявність сумного досвіду існування фінансових пірамід, в тому числі і у вигляді недержавних пенсійних фондів (наприклад, НПФ “Оберіг”); знецінення національної валюти в результаті кризи 1998 року та інші. Для того, щоб населення повірило в ідею недержавного пенсійного забезпечення, реальність отримання додаткової пенсії повинна бути гарантована. Тому що невиконання зобов’язань з виплати пенсій може призвести до серйозних соціальних заворушень у суспільстві, найкращим гарантом може виступати держава шляхом жорсткого регулювання дій суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення. Так, наприклад, розмір пенсійного депозитного рахунку в банківській установі повинен обмежуватися сумою, яку банк може повернути, використовуючи кошти фонду страхування вкладів фізичних осіб (в Україні ця сума становить 500 гривень). Зараз в Україні діє лише один реальний проект із залучення коштів населення на банківські пенсійні рахунки. Це проект банку “Аркада”, який спільно з холдінговою компанією “Київміськбуд” інвестує залучені кошти в будівництво житла. Побудована нерухомість виступає гарантією виплати пенсій при досягненні пенсійного віку.

Недоліком цієї програми є те, що не відбувається диверсифікація активів, тобто всі кошти інвестуються тільки в нерухомість.

Забезпечення додаткової пенсії шляхом укладання угод з страховими компаніями поки що також не розповсюджене в Україні. Розвиток страхування життя в Україні значно відстає від темпів розвитку майнового страхування та страхування відповідальності.

З усіх чотирьох форм недержавного пенсійного забезпечення найбільший розвиток отримали недержавні пенсійні фонди. На цей час в Україні створено десятки НПФ. В основному це корпоративні фонди, які створюються одним підприємством для забезпечення старості своїх працівників. Прикладом такого НПФ є пенсійний фонд “Київенерго”. В статуті компанії визначено, що на пенсійне забезпечення працівників може відраховуватись до 5 відсотків прибутку. Це означає, що гроші в пенсійний фонд відраховуються не з зарплати працівника, а з прибутку підприємства.

В Україні діють і відкриті НПФ, але їх послуги не користуються попитом у населення через те, що всі НПФ діють в умовах недостатнього правового забезпечення. До цього часу не прийнято закон, який би регламентував їх діяльність. Зараз НПФ і залучають кошти вкладників, і управляють цими коштами для отримання інвестиційного доходу. В ідеалі активами НПФ повинні управляти спеціалізовані компанії, які несуть відповідальність за збереження та збільшення цих активів.

Для того, щоб зрозуміти необхідність створення та успішного функціонування НПФ в Україні, потрібно рахуватися з перевагами їх існування для економіки держави. Ці переваги можуть бути згруповані таким чином:
- основна мета існування НПФ - забезпечення громадян додатковими доходами після виходу на пенсію, тобто за допомогою НПФ забезпечується соціальний захист населення похилого віку;
- кошти НПФ є важливим джерелом ресурсів для регулярних довгострокових капітальних вкладень в економіку держави. Нестачу таких інвестицій відчувають українські підприємства;
- кошти НПФ можуть бути значним джерелом для забезпечення розвитку фондового ринку України, який відчуває нестачу засобів інвесторів після кризи 1998 року. Поява нових гравців на ринку цінних паперів сприятливо відіб’ється на його подальшому розвитку;
- завдяки інвестиційному потенціалу НПФ держава може залучити додаткові кошти на ринок внутрішнього державного боргу через емісію державних цінних паперів;
- створення системи НПФ дозволить завершити формування повноцінної кредитно-фінансової системи держави.

Здійснення пенсійної реформи в тій її частині, що стосується НПФ, можливе лише за умов:
- реального перманентного росту економіки та при політичній стабільності в суспільстві;
- законодавчого забезпечення діяльності НПФ, для чого потрібна злагоджена робота в ланцюгу Президент-Уряд-Верховна Рада. Слід розробити чіткі правила гри, за якими НПФ будуть працювати на ринку;
- забезпечення ефективного нагляду та контролю за діяльністю НПФ за допомогою законодавчих обмежень інвестиційної діяльності НПФ, визначення структури пенсійних активів;
- формування позитивного іміджу НПФ та популяризація ідеї недержавного пенсійного забезпечення серед роботодавців і працівників.

Реалізація пенсійної реформи неможлива у відриві від реформи економічної. Тому реформування діючої пенсійної системи багато в чому залежить від вдалого здійснення структурних реформ в економіці загалом.