Пруденційні режими регулювання страхової діяльності

Входження України до глобальної фінансової системи вимагає поступового переходу до державного нагляду та регулювання за міжнародними принципами, визначеними відповідними директивами Європейського Союзу, угодами і стандартами міжнародних організацій та асоціацій.

Важним фактором у стабільності інтегрованого страхового ринку є наявність ефективного та адаптуємого регулювання, що випереджає розвиток несприятливих подій.

Індустрія страхування різноманітна, високо інноваційна, швидко змінювана і зазнає інтенсивної міжнародної конкуренції. Ця динамічна галузь працює у мінливому світі й орієнтована на невизначеність. Фахівці визнають, що чутливість страхової сфери до змін в економічному середовищі й впливу циклів вимагає як сильної, так і досить гнучкої роботи регулятора [1, с.12]. Застаріле або недосконале регулювання може негативно впливати на ефективність страхової діяльності та надійність страховиків.

Звіт представників європейських органів нагляду за страховою діяльністю, більш відомий за ім'ям голови робочої групи як звіт П. Шарма, констатує, що всі країни ЄС визначають цілями державного регулювання збереження платоспроможності компаній та захист прав споживачів, але додатково країни можуть виділяти окремі пріоритетні завдання та прагнення [1, с.16]:

• підтримку стабільності ринку / довіри до ринку;
• підтримку ефективного ринку;
• ведення ринкового нагляду;
• боротьбу з фінансовими правопорушеннями;
• підтримку конкурентоспроможного ринку;
• надання інформації для споживачів;
• пряму заяву про «відсутність банкрутств» або пряму відмову від цієї мети;
• забезпечення компенсаційної схеми для споживачів.

Для порівняння із національним баченням цього питання відзначимо, що державний нагляд за страховою діяльністю в Україні згідно статті 35 Закону України «Про страхування» [2] здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.

Якщо розглядати фінансову систему в цілому, а також її взаємопов’язаність із світовими ринками, то головними цілями державного регулювання та нагляду є «збереження та посилення безпеки і фінансової стабільності (системний захист), захист індивідуальних учасників ринку (індивідуальний захист) та гарантія функціональності фінансового ринку (функціональний захист)» [3, с.31-32]. Згідно «Основних принципів страхування та методології» Міжнародної асоціації органів нагляду за страховою діяльністю (IAIS) система регулювання та нагляду необхідна для «підтримки ефективних, безпечних, справедливих і стабільних страхових ринків, для сприяння зростання і конкуренції в рамках сектору» [4, с.4].

Аналіз задач регулювання та принципів IAIS дозволяє відокремити певні сфери державного впливу:

• пруденційне (запобіжне) регулювання (попередження нестабільності фінансової системи та запобігання неплатоспроможності страховиків);
• правове регулювання відносин (страховиків, посередників та споживачів);
• економічне регулювання (податкові важелі для стимулювання або обмеження певних дій на страховому ринку);
• боротьба з відмиванням грошей та протидія фінансування тероризму.

Цілі та задачі регулювання страхового ринку пов’язані між собою, можуть доповнювати одна одну або вступати в конфлікт. Тому регулятору необхідно постійно зважувати інтереси сторін для конкретної ситуації в країні і, у зв’язку з цим, своєчасно адаптувати пріоритети регулювання. Але автори статті впевнені, що підтримання фінансової стабільності ринку буде залишатися головним завданням держави.

Незважаючи на те, що банкрутство – природній аспект бізнесу, погляди держав на задачі регулювання платоспроможності неоднозначний: «регуляторні режими розрізняються залежно від суспільства, змінюючись від режимів з метою «відсутності банкрутств» до «ринково-орієнтованих» режимів, у яких допускаються й навіть очікуються періодичні припинення діяльності неплатоспроможних компаній» [1, с.11].

Мета пруденційного регулювання полягає у збільшенні його ефективності через мінімізацію ціни ризику банкрутств для суспільства, у яку включається вартість прямих втрат від неплатоспроможності страховиків, вартість попередження такої неплатоспроможності та вартість, пов’язана з фінансуванням тих банкрутств, що неминуче відбуваються [5]. Регулятор повинен оцінювати прямі та непрямі витрати регуляторного управління ризиками всього ринку. Непрямі витрати (вартість несплачених чи затриманих вимог, вартість невпевненості ринку після банкрутства) є центром уваги, але не обов’язково найбільший компонент повної ціни ризику. Зусилля регулятора попереджати неплатоспроможність також мають вартість, що включається до загальної ціни ризику для суспільства: заробітна плата персоналу наглядового органу, вартість офісів, комп’ютерів, накладні витрати. Додатково існують регуляторні витрати відповідності, які сплачуються безпосередньо страховиками для виконання нормативних вимог.

У кожному конкретному випадку фінансової проблеми у страховика наглядовому органу треба зважувати вартість банкрутства для суспільства та вартість виходу з кризового стану. Іноді дешевше ліквідувати компанію, що має значний рівень ризику, ніж застосовувати необґрунтовані зусилля з подолання проблем. Аналогічні порівняння витрат та вигод для ринку доцільно здійснювати регулятору при будь-яких діях, зокрема при побудові стратегій розвитку, виборі певного режиму регулювання, впровадженні нормативних документів.

Процеси регулювання фінансової сфери у всьому світі постійно розвиваються. З початку нового тисячоліття природні катаклізми, економічні події та демографічні зміни в країнах ЄС (великі катастрофи, фінансові кризи, падіння доходів за облігаціями, збільшення тривалості життя) негативно впливали на надійність страховиків. Погляди на проблему державного регулювання стабільності страхового ринку суттєво змінились. Вважається, що рівень платоспроможності окремого страховика повинен визначатися на основі саме його індивідуальних ризиків: чим більше ризик діяльності, тим більший капітал повинна мати компанія [6, с.40]. Крім того, категорія «платоспроможність» сьогодні розглядається ширше - як «абсолютна платоспроможність» [7]. Цей термін є синонімом фінансової стійкості, що означає платоспроможність компанії не лише на поточний момент часу, але й в майбутньому.

З метою перегляду регулювання платоспроможності страховиків з 2001 року в Європі почалась робота над проектом Solvency II, впровадження якого буде завершено у 2010 році. Система Solvency II складається аналогічно базельським правилам у банківській системі з трьох складових [6, 8]: перша – кількісні вимоги до фінансових ресурсів (вимоги до страхових резервів, мінімально необхідного капіталу, нормативної маржі платоспроможності, правила інвестування); друга – якісні вимоги (вимоги до внутрішніх систем контролю і управління ризиками, принципи пруденційного нагляду); третя – ринкова дисципліна (вимоги до прозорості та публічного розкриття інформації).

Нова концепція пруденційного регулювання вимагає уточнення стандартів оцінювання особливих ризиків страховика, змін у правилах обліку та звітності, наявності у органів нагляду за страховою діяльністю відповідних інструментів для відстеження «абсолютної платоспроможності» страхових компаній. Крім моніторингу виконання нормативної платоспроможності, розрахунку страхових резервів та інвестування, наглядовим органам необхідно перевіряти надійність систем управління, якість ведення бухгалтерського обліку, систем ризик-менеджменту та внутрішнього контролю. «Поки що є багато аспектів у цих змінах, але вони всі мають загальні теми: більш точна оцінка специфічних ризиків компаній з використанням удосконаленої й деталізованої структури фінансового звіту, стандартизація підходів між країнами й індустріями, де прозорість й порівнянність показників практичні та удосконалені» [9, с.4], - зазначається державним регулятором Швейцарії.

Пруденційний нагляд є невід’ємною складовою системи пруденційного регулювання. У звіті П. Шарма констатується, що в більшості країн ЄС наглядовий процес базується на оцінці ризику, в інших - на розмірі певного параметру [1, с.16]. Аналіз останніх публікацій та нормативних документів міжнародних організацій і державних регуляторів страхової діяльності [1, 5, 7-10]. дозволяє авторам зробити висновок, що в останні роки збільшилась тенденція до нагляду на основі ризику (Risk-Based Supervision - RBS) разом із тенденцією до зростання конкуренції та надання регуляторами більшої свободи дій страховим компаніям.

Нагляд на основі ризику - регулюючий процес, де обмежені регуляторні ресурси спрямовуються на основі пріоритету до тих компаній, напрямів діяльності й процедур, які є підвищеним джерелом ризику для тривалої стабільності страхових ринків [5]. Є доведеним факт, що всі наглядові органи присвячують більше часу й ресурсів великим компаніям, а контролювання діяльності невеликих страховиків здійснюється залежно від характеристик компаній і прагнень наглядового органу [1, с.15].

Наука та практика свідчать, що ризики пов'язані між собою причинно-наслідковими зв'язками. За дослідженням П. Шарма стосовно ризиків діяльності страховиків на основі аналізу даних органів страхового нагляду про компанії, що мали серйозні фінансові проблеми, прямими причинами фактичних випадків неплатоспроможності страховиків були необґрунтовані рішення в умовах ризику, зовнішня критична подія та несприятливі фінансові результати. Детальний аналіз довів, що причинні ланцюги починалися в кожному випадку з внутрішніх чинників: проблем в управлінні або проблем з акціонерами чи з зовнішніми службами контролю. Ці проблеми включали некомпетенцію чи роботу поза своєю компетенцією, недостатність інтегрованості процесів та колективів, конфліктні причини, слабкість компанії перед неправильними рішеннями групи, у якій вона працює.

Базові внутрішні проблеми призводили до неадекватного внутрішнього контролю й процесів прийняття рішень, а впливи зовнішніх критичних подій ставали причинами несприятливих фінансових результатів.

Представники європейських органів нагляду за страховою діяльністю дійшли висновку, що інструменти регулювання - діагностичні, превентивні та оздоровчі – будуть ефективними, якщо вони правильно досліджують ланцюг складних причин виникнення неплатоспроможності. Таким чином, наглядові органи при здійсненні своєї роботи повинні мати інструменти перевірки якості системи менеджменту та внутрішньої системи управління ризиком [1, с.8-9].

Наглядові органи використовують широке коло інструментів, які різняться залежно від країни: від всебічного використання електронних звітів компаній і оперативного аналізу результатів з метою виявлення можливих проблем до всебічних перевірок на місцях, включаючи неформальне спілкування й кооперацію з компаніями. П. Шарма впевнений, що у практиці необхідно застосовувати неформальні інструменти так само, як і формальні, хоча деякі формальні інструменти в цей час не встановлені Директивами ЄС [1, с.41]. Неформальні діалоги з компаніями, аудиторами, актуаріями та іншими учасниками ринку є важливою частиною наглядової практики - це корисно для практичного визначення якості менеджменту й внутрішнього контролю. Зовнішня інформація про компанію й ринок також має цінність для регулятора, наприклад новини в пресі щодо неналежного обслуговування споживачів або ринкові чутки про агресивні ціни. У деяких ситуаціях наглядовому органу необхідно це розглядати як важливий ранній сигнал про можливість виникнення проблем.

Діагностичні (системи раннього попередження) та оздоровчі інструменти застосовуються при багатьох ситуаціях на відміну від превентивних, що найчастіше використовуються для попередження окремого виду чи причини ризику. Чимало існуючих превентивних інструментів мають обмежувальний характер, наприклад, для інвестиційного ризику - заборона певного активу або граничні межі для кількості певного активу. Це захищає споживачів і знижує ризик дефолту, але може негативно впливати на ринкові відносини і заважати компаніям працювати вільно. Для кращого результату регулювання превентивні інструменти повинні включати як обмеження так і стимули.

Прикладом стимулювання є введення у деяких країнах спеціалізованої структури капіталу, при якій краще управління ризиками інвестування потребує меншого капіталу, якщо ж стратегія розміщення активів більш ризикована, компанія повинна мати більший капітал [1, с.42]. При реалістичних і реагуючих на зміну стратегії нормативних правилах такий інструмент стимулює менеджмент страховика до виважених рішень на ринку інвестицій. На практиці існують непрямі превентивні інструменти, наприклад правила звітності та бухгалтерського обліку в США розроблені таким чином, щоб зменшувати активи та збільшувати зобов’язання для попередження погіршення.

Залежно від характеру регулятивних вимог превентивні інструменти можуть бути кількісними або якісними. До перших відносять вимоги до капіталу як буферу для збитків при нестабільних ситуаціях; вимоги до капіталу, пов'язані з якістю ризик-менеджменту для заохочення керівництва змінювати пріоритети в управлінні та забезпечення кращої практики ведення бізнесу; межі допустимих активів; спостереження за активами та стрес-тестування активів і зобов'язань стосовно концентрацій, ліквідності, змін процентних ставок, курсів валют, специфічних подій, системних подій, пов’язаних осіб; тестування за сценаріями припущень, включаючи зміни в оподаткуванні та невизначеності в законодавстві та ін.

Якісні інструменти включають вимоги щодо посилення прозорості діяльності компанії; вимоги до навичок і досвіду менеджменту; відповідальність менеджменту при встановлених критеріях, згідно яких можна робити висновки про помилку; заборону діяльності або звільнення безвідповідальних менеджерів; аналіз менеджменту, процесу прийняття рішень, систем управління і контролю із практичним фокусуванням на ризик-менеджменті, внутрішнього моніторингу і інформації для управління; застосування санкцій для компанії при слабкості ризик-менеджменту й контролю. Певні превентивні інструменти покликані вирівнювати інтереси менеджменту й пріоритети обачливого управління бізнесом, наприклад заохочення бажаної практики, погроза заборони діяльності для менеджера.

Найбільш складними областями пруденційного регулювання є рання діагностика та суб’єктивні оцінки. Взагалі, інструменти регулювання високого рівня (превентивні та діагностичні) більш суб’єктивні, ніж інструменти низького рівня про втручання [1, с.43]. Підходи до оцінки якості систем управління і контролю, визначення достатності капіталу з урахуванням рівня ризиків діяльності страховика (risk-based capital systems) – є прикладами складних процедур.

Діагностичні моделі оцінки ризику є частиною наглядового процесу в Австралії, Канаді, США, Нідерландах [10, с.46-48], Швейцарії [9]. Розрахунки на основі стандартизованої моделі не завжди дають надійні результати, а ризик помилки суттєво залежить від специфічних характеристик страховика. Іноді більшої довіри у регулятора заслуговують оцінки ризику, здійснені внутрішніми моделями ризик-менеджменту страховиків, висновки зовнішніх експертів (аудиторів, призначених актуаріїв, консультантів), оцінки рейтингових агентств. Ця інформація є певною допомогою регулятору в перевірці стійкості компанії, але вона також є суб’єктивною.

На сьогодні більш ефективним засобом виявлення компаній, уразливих до ризику дефолту, є застосування систем фінансових коефіцієнтів. Сигнали раннього попередження в інструментах діагностики можна розподілити на кількісні та якісні. Кількісні індикатори включають [1, с.60]: низьку маржу платоспроможності; швидке зростання бізнесу, що знижує прибутковість; високі витрати й низьку прибутковість; несподіване зростання або помітне зниження технічних резервів; значне відхилення від бюджетів і бізнес-планів; концентрацію інвестицій, особливо у афілійованих структурах; інші зміни або незвичайні тенденції, такі як несподіване зростання виплат для ризикових видів або кількості дострокових припинень дії договорів страхування життя.

Якісні індикатори можуть бути ідентифіковані шляхом аналізу фінансової інформації:

• зміна стратегії;
• нові класи бізнесу / ресурси бізнесу;
• незріла стратегія андеррайтингу;
• зміни або затримка у реалізації бізнес-плану;
• помилки у здійсненні попередніх наглядових порад або вимог;
• відсутність співробітництва з наглядовим органом або затримки в наданні інформації;
• низька якість поданої інформації, зокрема нереалістичний або неповний бізнес-план;
• низька відповідальність або бездіяльність щодо зауважень аудиторів;
• уразливість щодо змін у законодавстві або оподаткуванні;
• поглинання, придбання або інші значні трансакції, які можуть чинити тиск на менеджмент;
• припустимі другорядні проблеми, що можуть свідчити про пасивне відношення менеджменту до своїх обов’язків;
• ідентифікація договорів перестрахування, несумісних з нормальною комерційною практикою або для яких комерційна раціональність під сумнівом;
• послідовне домагання бути краще основних конкурентів;
• претензії споживачів, посередників (спрямовані наглядовому органу або компанії);
• надмірні бонуси, інші незвичайні винагороди й стимули.

Деякі якісні сигнали можуть свідчити про тиск на менеджмент для досягнення певних цілей або перекручування результатів. Інші сигнали надають доказ неякісного менеджменту.

Показовим прикладом діагностичних інструментів є досвід США. Моніторинг стану компаній здійснюється трьома системами, що були розвинуті у різний час і мають відмінні акценти вимірювання ризику діяльності, але діють як цілісний скоординований підхід до контролю платоспроможності [5]. Найстаріша Insurance Regulatory Information System (IRIS) є системою тринадцяти простих фінансових коефіцієнтів із діапазоном «нормальних значень» без подальших розмежувань щоб визначити, що фактично «нормально» для страховика. Впроваджені в середині 1970-х роках коефіцієнти IRIS змінювались, але несуттєво. Інформація щодо фактичних показників компаній є публічною як індивідуальні результати страховика. Система надає опис простих правил, що допомагають страховикам встановлювати стандарти їх виконання. Це є недоліком, тому сьогодні IRIS не використовується для діагностики неплатоспроможних компаній, а скоріше застосовується наглядовими органами для визначення послідовності подальшого аналізу їх діяльності.

Доповненням IRIS є система скорінгу ризику Financial Analysis Solvency Tools (FAST), що також базується на коефіцієнтах. FAST була розвинута на початку 1990-х. На відміну від IRIS коефіцієнти FAST не розголошуються. Перевагою тесту FAST є наявність декількох діапазонів, що показують ступінь відхилення від «норми». Це дозволяє регулятору зосереджувати увагу на «проблемних» компаніях в залежності від рівня ризику. Третьою складовою моніторингу платоспроможності є показник капіталу на основі ризику (Risk-Based Capital - RBC) [5]. Формула розрахунку, що визначає мінімальний рівень капіталу, була введена в середині 1990-х років. Складна природа формули враховує ризики страховика та їх диверсифікацію. В залежності від фактичної величини показника система RBC має п’ять «рівнів дії» регулятора стосовно необхідності і обсягів втручання.

Необхідність більш повного врахування ризиків при визначенні нормативного капіталу планується з часом впровадити в ЄС.

Дворівневий підхід Solvency II буде включати:

• необхідний капітал платоспроможності (Solvency Capital Requirement - SCR) – регуляторний рівень капіталу на основі ризику. Страховики можуть використовувати внутрішні моделі або стандартизований підхід, щоб оцінити SCR ;
• необхідний мінімальний капітал (Minimum Capital Requirement - MCR) - регуляторний рівень мінімального капіталу, при якому існує великий ризик для страхувальників, що вимагає негайного втручання регулятора.

Капітал має превентивну й оздоровчу роль в пруденційному регулюванні. Але регуляторні вимоги до розміру капіталу не можуть замінити необхідність формування адекватних резервів, заходи щодо зменшення ризику неплатоспроможності, у тому числі диверсифікацію активів, перестрахування. Не випадково принципи IAIS [4] крім достатності капіталу та платоспроможності відокремлюють ще п’ять пруденційних вимог: до оцінки та управління ризиками, до страхової діяльності, до зобов’язань, до інвестицій, до похідних фінансових інструментів.

Один із важливих аспектів підходу RBS – це збільшення уваги наглядового органу на оцінці якості системи управління. Замість розробки жорстких правил щодо зменшення ризику неплатоспроможності, регулятори все більше зосереджують зусилля на забезпеченні, по-перше, – усвідомлення необхідності контролю ризику банкрутства, по-друге – зацікавленості у побудові власних систем ризик-менеджменту.

Показовим прикладом нового акценту на оцінці систем управління є оновлення стандартів мінімальних вимог до капіталу страховиків в США [5]. Нові правила вимагають від компаній, що мають показники близько до розрахованої межі, детального звіту причин такого стану та пояснень подальших дій для підвищення додаткового капіталу та зменшення ризику. Регулятор на підставі наданих страховиком пояснень проводить оцінку системи управління, а після цього приймає рішення стосовно необхідності застосування заходів впливу.

Іншим прикладом розвитку філософії регулювання в США можна назвати перегляд інвестиційного закону, що широко застосовувався у 1990-ті роки, згідно якого існували межі на певні інвестиції. Після деяких банкрутств великих компаній державні регулятори почали змінювати підхід та сьогодні дозволяють менеджерам страховика здійснювати власну інвестиційну стратегію, але із відповідними поясненнями [5]. Аналогічні зміни відбуваються у Великобританії, Швейцарії та Нідерландах. Регулювання в цих країнах будується на принципі, що страховики самостійно відповідають за надійний фінансовий ризик-менеджмент і належне фінансування зобов’язань і ризиків активів. Цей підхід застосовується до пруденційного регулювання у трьох головних областях: технічні резерви, вимоги до капіталу та процес нагляду [8, с.22].

Щоб наблизити функціонування вітчизняного страхового ринку до міжнародного рівня і підвищити надійність національних страховиків має продовжуватися робота з удосконалення державної системи регулювання. Актуальним завданням є формування пруденційного нагляду, що «передбачає максимальний облік у діяльності страховиків таких параметрів, як рівень ризиків, адекватність оцінки страховиком реального рівня ризику, якість внутрішньої системи управління і контролю за ризиками, відповідний бухгалтерський облік і фінансову звітність, виявлення недоліків у діяльності страховиків на ранніх стадіях їх розвитку» [11].

Відсутність до теперішнього часу «завершеного перспективного бачення концептуальних засад та стратегічних напрямів подальшого інституційного розвитку системи регулювання і нагляду за фінансовим сектором в цілому та окремими його сегментами зокрема» [12] призводить до недосконалості розвитку фінансової галузі України, що відбивається на вирішенні стратегічних економічних та соціальних проблем, забезпеченні національних фінансових інтересів.

Для побудови якісної системи запобіжного нагляду в Україні державний регулятор потребує розробки змістовних ризик-орієнтованих підходів нагляду за страховою діяльністю, виходячи, насамперед, з реальної оцінки ризиків діяльності страхових компаній з позиції впливу потенційних загроз на фінансову стійкість страховиків.

Першочерговими заходами щодо впровадження системи пруденційного нагляду за страховою діяльністю є:

• розробка загальних принципів ідентифікації та оцінки ризиків діяльності страховика на основі міжнародного досвіду;
• удосконалення існуючих тестів раннього попередження з урахуванням світового досвіду та особливостей національного ринку;
• корегування форм звітності страховиків, що подаються до Держфінпослуг, з метою більш логічної їх побудови для якісного моніторингу ризиків страхових компаній, а також відстеження стану та тенденцій в окремих галузях страхового ринку;
• удосконалення нормативно-правових актів з питань пруденційного регулювання, у тому числі доопрацювання пруденційних вимог, норм та правил для приведення їх у відповідність до міжнародно визнаних принципів та стандартів, визначення державним регулятором вимог до функціонування систем управління ризиками в страхових компаніях.

Формування ефективної системи пруденційного нагляду та регулювання буде сприяти вирішенню завдань, пов'язаних із забезпеченням загальної стабільності й цілісності ринку, ефективним захистом інтересів споживачів та підвищенням конкурентоспроможності національних страхових компаній.

Література:

1. Sharma P, Prudential Supervision of Insurance Undertakings, Conference of Insurance Supervisory Services of The Member States of the European Union, December 2002.
2. Закон України «Про страхування»
3. Степаненко В. Регулирование финансового рынка Швейцарии // Финансовый директор. – 2008. - №6. – С.29-33.
4. Insurance Core Principles and Methodology, International Association of Insurance Supervisors, October 2003
5. Barth M. Risk-Based Insurance Solvency Regulation in the U.S., Presented at World Bank Contractual Savings Conference Supervisory and Regulatory Issues in Private Pensions and Life Insurance, November, 2003.
6. Котлобовский И.Б., Сметании А.Е. Рисковый подход к оценке платежеспособности страховой компании // Финансы. – 2007. - №6. – С.39-43.
7. Салин В.Н., Клочкова А.А. Реформирование системы контроля платежеспособности страховых компаний в странах ЕС // Вестник Финансовой Академии. – 2005. – 2(34).
8. HM Treasury, Financial Services Authority (FSA), Solvency II: a new framework for prudential regulation of insurance in the EU: A discussion paper, February 2006.
9. White Paper of the Swiss Solvency Test, Swiss Federal Office of Private Insurance, November 2004.
10. KPMG/European Commission, Study into the methodologies to assess the overall financial position of an insurance undertaking from the perspective of prudential supervision, May 2002.
11. Концепція розвитку страхового ринку України до 2010 року, затверджено Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23.08.05 №369-р.
12. Стратегічні напрями діяльності Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України на період до 2008 року, затверджено Розпорядженням Держфінпослуг від 5.04.05 №3841.